Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Якщо лише…

Над королем нависла клішня.

Знову відчувши напад панічного страху, Далінар розвернув Баского, щоби ринутись на захист короля. Але ж йому не встигнути! До того часу ця тварюка…

Розколовши хітин, у голову прірводемона вп’ялася гігантська стріла. З рани цівкою забила лілова кров, і монстр затрубив у агонії. Далінар обернувся в сідлі.

Позаду стояв Садеас у своїй червоній Збруї та саме брав із рук зброєносця ще одного масивного дротика. Він натягнув тятиву і з пронизливим тріском всадив товстого цурпалка в плече потвори.

Віддаючи йому належне, Далінар підняв угору свого Присяжника. Садеас подякував, ледь здійнявши лук. Вони не були друзями, навіть терпіти не могли один одного.

Але вони захистять короля. От що об’єднувало їх.

— Відійдіть у безпечне місце! — гукнув Далінар королеві, проносячись мимо. Елгокар, похитуючись, звівся на ноги й кивнув.

Великий князь мчав уперед. Він повинен був відволікти увагу тварюки на достатній час, щоб Елгокар встиг утекти. У ціль потрапили ще кілька Садеасових стріл, але монстр більше не звертав на них уваги. Його млявість кудись зникла, а ревіння стало гнівним, диким, несамовитим. Саме зараз він і справді починав лютувати.

Це була найнебезпечніша стадія ловитви: надалі навіть мови не могло бути про те, що прірводемон утече. Тепер він ганятиметься за ними, доки не переб’є усіх або сам не загине.

Клішня гепнула об землю зовсім близько від Баского, і в повітря злетіли уламки каменю. Далінар низько пригнувся, завбачливо виставивши поперед себе Сколкозбройця, і перетяв іще одну ногу. З іншого боку Адолін зробив те саме. Тепер потворі бракувало семи ніг — рівно половини. Скільки ж іще чекати, доки вона завалиться? Зазвичай на цьому етапі ловитви з прірвомонстра стирчало вже кілька дюжин стріл. Проте складно сказати, як бути мисливцю, якщо такої попередньої підготовки нема. А крім того, він ще ніколи не полював на такого велетня.

Далінар розвернув Баского, намагаючись упасти в око тварюці. Залишалось лише сподіватися, що Елгокар устиг…

— Гей ти, бог! — проревів раптом голос останнього.

Далінар застогнав, озирнувшись через плече. Король і не думав про втечу. Він крокував до чудовиська, тримаючись однією рукою за бік.

— Я кидаю тобі виклик, монстре! — пронизливо закричав Елгокар. — Я прийшов по твоє життя! Вони уздрять, як падуть їхні боги, та побачать труп свого державця біля моїх ніг! Я викликаю тебе!

«Геєно вогненна, що за дурень!» — подумав Далінар, розвертаючи Баского.

У руці Елгокара знову матеріалізувався Сколкозброєць. Він атакував, цілячи монстрові в груди, а з розтрісканих пластин на його плечі сочилося Буресвітло. Король наблизився й завдав удару по корпусу, відрубавши шматок хітину: Сколкозброєць відітнув його наче людське волосся або нігті. Тоді Елгокар всадив лезо у груди страховища, намагаючись поцілити в серце.

Тварюка заревіла й стрепенулася, струснувши з себе Елгокара. Він заледве втримав у руці меча. Монстр крутнувся, шмагонувши при цьому хвостом у напрямку Далінара. Той вилаявся та смикнув повіддя, щоби різко розвернути Баского, але хвіст насувався занадто швидко й просто врізався в коня. І за один удар серця Далінар покотився по землі, а Присяжник, вислизнувши з його пальців, залишив довгу борозну на кам’янистому ґрунті й перетворився на імлу.

— Батьку! — долинув здалеку голос.

Далінар розпластався на камінні, відчуваючи запаморочення. Він підняв голову й побачив, як Баский зводиться на ноги. На превелике щастя, кінь нічого собі не зламав, хоч на одну ногу й ступав обережно. З подряпин на його тілі сочилася кров.

— Геть! — наказав Далінар. Ця команда була покликана відіслати тварину в безпечне місце. На відміну від Елгокара, Баский його слухався.

Великий князь важко зіп’явся на ноги. Зліва долинув скреготливий звук, і Далінар обернувся саме вчасно, щоби хвіст почвари влучив йому простісінько в груди, відкинувши назад.

Світ перед очима знову захитався, а метал юзом пішов по камінню під акомпанемент какофонії звуків.

«Ні!» — подумав він, виставивши вниз долоню в латній рукавиці, а тоді рвучко підвівся, за допомогою інерції ковзання підкинувши себе у вертикальне положення. Небо завертілося, а потім щось ніби виправилося, неначе Збруя сама знала, де саме в неї низ. Приземлившись, він усе ще ковзав по камінню, яке скреготіло під його ногами.

Відновивши рівновагу, він кинувся до короля, на бігу повторно розпочинаючи процес прикликання Сколкозбройця. Десять ударів серця. Ціла вічність.

Лучники продовжували давати залпи, і чимало їхніх стріл уже стирчали з морди прірводемона. Той не звертав на них уваги, хоча дротики Садеаса, здається, відволікали його. Адолін перетяв іще одну ногу, і страховисько непевно захиталося — адже вісім з його чотирнадцяти ніг волочилися, не приносячи жодної користі.

— Батьку!

Обернувшись, Далінар побачив, як Ренарін — вбраний у цупку синю військову форму холінського зразка, довгий сюртук якої защібався аж під шию, — скакав через кам’янисте пустище.

— Батьку, ти в порядку? Я можу чимось допомогти?

— Дурний хлопчисько! — крикнув йому Далінар і, показуючи рукою, додав: — Геть!

— Але…

— Ти без Зброї та без Збруї! — проревів батько. — Миттю назад, доки цілий!

Ренарін зупинив свого чалого коня.

— ГЕТЬ!

І син послухався. Далінар розвернувся й побіг до Елгокара, а Присяжник якраз матеріалізувався з імли в його очікувально протягнутій руці. Король продовжував наносити удари, цілячи в живіт тварюки, — фрагменти плоті, чорніючи, відмирали, щойно в них потрапляв Сколкозброєць. Якби він сторчма увігнав меча в правильному місці, можна було би зупинити серце чи легені, але доки монстр тримався вертикально, зробити це не виходило.

Адолін — як завжди, сповнений рішучості — спішився біля свого правителя. Він намагався вкоротити прірводемону клішні, рубаючи їх мечем, коли той завдавав ударів. На жаль, клішень було аж чотири, а Адолін тільки один. Дві з них налетіли на нього водночас, і хоч від одної він відтяв чималий кусок, проте не бачив іншої, що неслася до його спини.

Далінарове «стережись!» пролунало запізно. Сколкозбруя дзвякнула, коли страхітлива клішня підкинула Адоліна в повітря. Він описав дугу та впав, прокрутивши сальто. Дякувати Вісникам, його Збруя не розкололася, але нагрудник і бокова пластина вкрилися широкими тріщинами, з яких клубилися пасма білого диму.

Заледве усвідомлюючи, що відбувається, Адолін покотився, розмахуючи руками. Він був живий.

Тепер не час думати про нього. Елгокар залишився сам.

Монстр знову завдав