Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Наблизившись, Дотепник кивнув їм, наліпивши на обличчя одну зі своїх уїдливих посмішок. Він мав блакитні очі, але справжнім світлооким не був. Хоча не належав і до темнооких. Він був… скажімо так… королівським Дотепником. І подальшій класифікації не підлягав.
— Кого я бачу! Юний княжич Адолін! — вигукнув він. — То ти й справді спромігся відірватися від жіночої частини табору досить надовго, щоби долучитися до полювання? Я вражений.
Адолін знічено хихикнув:
— Правду кажучи, останнім часом про це всяке пліткують…
Дотепник звів брову.
Адолін зітхнув. Зрештою, той усе-одно довідається — від цієї людини практично неможливо було щось приховати.
— Учора я запросив одну панну на обід, але… як би це сказати… був небайдужий і до іншої. А та виявилася ревнивою. І тепер зі мною не розмовляють обидві.
— Твій талант влипати у такі халепи, Адоліне, є для мене невичерпним джерелом подиву. Причому кожен новий випадок збуджує ще більше за попередній!
— Отож-бо й воно. Збуджує. Краще й не скажеш.
Той знову засміявся, хоча в його манері поводитися завжди проглядало почуття власної гідності. Королівський Дотепник був не якимось там пришелепкуватим придворним блазнем, як-от буває в інших державах. Він являв собою інструмент, зброю правителя. Ображати підданців було нижче монаршої гідності, тож достоту так само, як якусь гидоту беруть не голими руками, а в рукавицях, король тримав при собі Дотепника, щоб йому не доводилося принижувати власну гідність, опускаючись до грубості чи зневаги.
Конкретно цей служив йому вже кілька місяців, і було в ньому щось… особливе. Він знав речі, яких не мав би знати. Важливі речі. І корисні.
Чоловік кивнув Далінару.
— Ваша Ясновельможносте.
— Дотепнику, — сухо кинув той.
— І молодий княжичу Ренаріне!
Юнак опустив очі.
— Ти не вітаєшся зі мною, Ренаріне? — запитав Дотепник, потішаючись.
Той мовчав.
— Мій брат гадає, що ти глузуватимеш із нього, варто лишень з тобою заговорити, — пояснив Адолін. — Сьогодні вранці він сказав мені, що й словом не обмовиться у твоїй присутності.
— Чудово! — вигукнув Дотепник. — Тож я можу плести все, що заманеться, і він не заперечуватиме?
Ренарін насторожився.
Дотепник нахилився до Адоліна:
— Я розповідав тобі про той вечір два дні назад, коли княжич Ренарін і я пішли прогулятися вулицями табору? Ми надибали двох сестричок — таких, знаєш, блакитнооких і…
— Брехня! — не витримав зчервонілий Ренарін.
— Що ж, добре, — сказав Дотепник, не змигнувши й оком, — тоді зізнаюся, що насправді сестер було три, та оскільки княжич Ренарін вчинив нечесно, заграбаставши одразу двох, а я не хотів псувати собі репутацію тим, що…
— Дотепнику, — суворим тоном втрутився Далінар.
Одягнений у чорне чоловік перевів погляд на нього.
— Можливо, тобі варто приберегти свої кпини для тих, хто на них заслуговує.
— Ясновельможний Далінаре, гадаю, я саме це й робив.
Великий князь ще більше спохмурнів. Він ніколи не любив Дотепника, а дошкульні жарти на адресу молодшого сина були чудовим способом викликати його гнів. Адолін міг зрозуміти батька, хоча Дотепник майже завжди обходився з Ренаріном добродушно.
Полишаючи їхнє товариство, жартун проїжджав мимо Далінара. Адолін заледве зміг розчути слова, коли Дотепник нахилився до королевого дядька й прошепотів йому на вухо: «На мої кпини “заслуговують” ті, кому вони можуть піти на користь, ясновельможний Далінаре. Обрана мною жертва не така тендітна, як ви вважаєте». Він підморгнув і розвернув коня, щоби виїхати на міст.
— А бодай йому вітер з бурею! Ну й до душі мені цей чолов’яга, — мовив Адолін. — Найкращий Дотепник, і лише Всемогутній зна відколи!
— А мене він дратує, — тихо сказав Ренарін.
— Без нього не було би так весело!
Далінар промовчав. Їхня трійця перетнула міст, поминувши Дотепника, який саме зупинився, щоб допекти групі офіцерів — світлооких досить низького рангу, щоби постати перед необхідністю служби у війську заради платні. Декілька з них сміялися, поки вбраний у чорне чоловік дошкуляв їхньому побратиму.
Щойно всі троє приєдналися до короля, як до нього зразу ж підійшов єгермейстер Башин. Це був невисокий чоловічок із чималим черевцем, поверх грубого одягу він натягнув шкіряний плащ, а голову покрив крисатим капелюхом. Головний мисливець був темнооким першого нану — найвищого та найпрестижнішого з усіх, на які лишень міг претендувати. Цей ранг навіть давав право через шлюб ріднитися зі світлоокими.
Башин уклонився королеві.
— Ваша Величносте, ви якраз вчасно! Ми щойно розкидали принаду.
— Чудово! — відказав Елгокар, злізаючи з сідла. Адолін і Далінар узяли з нього приклад, і їхні Сколкозбруї тихо дзенькнули. Далінар відв’язав шолом від сідла. — Скільки це забере часу?
— Найімовірніше, дві-три години, — мовив Башин, приймаючи повіддя королевого жеребця, поки двома ришадіумами зайнялися конюхи. — Ми розташувалися он там.
Башин вказав у бік ловчого плато — меншого з двох, на якому й планувалося забити звіра, — подалі від почту й основної маси солдатів. Кілька мисливців водили вздовж краю прірви вайлуватого чала, що тягнув за собою мотузку, інший кінець якої із прив’язаною принадою скинули вниз.
— Ми використали свинячі туші, — пояснив Башин. — І пообливали схили урвища кров’ю. Патрулі зауважували тут прірводемона добру дюжину разів. Я на сто відсотків упевнений, що десь неподалік його гніздо. Він тут не для того, щоби залялькуватися — надто великий вимахав і щось дуже вже крутиться поблизу. Тож полювання має вийти на славу! Щойно він з’явиться, ми випустимо кілька диких свиней, щоб відволікти його, а ви тим часом не жалійте стріл — нехай вимотається.
Вони мали з собою великостріли: здоровенні сталеві луки з товстими тятивами (такими тугими, що натягнути їх було під силу лише Сколкозбройному), з яких випускали дротики в три пальці завтовшки. Великостріли були технічною новинкою, нещодавньою розробкою алетійських інженерок, що базувалася на досягненнях фабріалогії. Кожен був оснащений невеликим зарядженим самоцвітом, щоб потужна сила натягу не спричиняла деформації металу. Адолінова тітка Навані — вдова короля Ґавілара та матір Елгокара і його сестри Джасни — особисто очолювала конструкторську групу з їхньої розробки.
«Шкода, що її тут немає», — промайнуло в голові Адоліна. Навані була цікавою людиною. З нею не засумуєш.
Дехто став називати цю зброю Сколколуками, але йому цей термін був не до вподоби. Сколкозбройці та Сколкозбруї були чимось особливим, реліктами іншої ери — часів,