Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Башин провів короля та великих князів до призначеного для глядачів павільйону в центрі плато. Адолін приєднався до батька, збираючись відрапортувати про перехід. Близько половини солдатів уже були на місці, але багато хто з почту все ще перебирався великим стаціонарним мостом на потрібний бік провалля. Над павільйоном майорів королівський прапор, а всередині вже встановили стійки з напоями та закусками. Позаду солдат ставив у козли чотири великостріли — глянцеві й грізні на вигляд. Поряд із кожним лежав сагайдак з товстими чорними дротиками.

— Гадаю, ви чудово проведете день на цих ловах, — сказав Башин Далінарові. — Очевидці кажуть, що ця тварюка здоровезна. Найбільша з усіх, що вам траплялося вполювати, Ваша Ясновельможносте.

— Покійний Ґавілар завжди мріяв здобути такий трофей, — з тугою в голосі промовив Далінар. — Він любив ходити на великопанцирників, але вполювати прірводемона не траплялося. Навіть дивно, що я тепер аж стільки їх перебив.

Удалині замукав чал, що тягав принаду.

— Вам треба цілити йому в ноги, Ваша Ясновельможносте, — повів далі Башин. Поради мисливцям перед полюванням були частиною його обов’язків, і він серйозно ставився до їхнього виконання. — Адже ви звикли бити прірводемонів іще в коконах. Не забувайте, які вони лихі, коли не заляльковуються. А такого велетня, як цей, треба відволікти, а відтак зайти з… — він раптом змовк, а тоді застогнав і тихо вилаявся. — А побий цю худобину грім! І що за дурень її дресирував?

Він дивився по той бік провалля, на інше плато. Адолін прослідкував за його поглядом. Крабоподібний чал, що тягав був принаду, тепер незграбно відповзав від розщелини — повільно, але рішуче. Погоничі кричали, біжучи йому навздогін.

— Вибачте, Ваша Ясновельможносте, — пробурмотів Башин. — Ця скотина цілий день таке витворяє.

Чал хрипко ревів. «Щось тут не те», — подумалось Адоліну.

— Ми можемо послати по іншого, — сказав Елгокар. — Навряд чи це займе аж так багато часу…

— Башине? — у голосі Далінара раптом забриніла тривога. — А хіба на кінці тієї мотузки не має бути принада?

Єгермейстер заціпенів. Мотузка, яку тягав за собою чал, була обірвана.

Щось темне — і приголомшливо величезне — вилазило з провалля на товстих хітинових ногах. Воно видиралося на плато — не на те, маленьке, де планувалося провести полювання, а на відведене для глядачів, де стояли Далінар та Адолін. Довкола було повно членів королівського почту, беззбройних гостей, писарок і неготових до бою солдатів.

— Ах, Геєно ж ти вогненна! — тільки й спромігся видобути Далінар.

13

Десять ударів серця

Я розумію, що ти, ймовірно, усе ще сердишся. Усвідомлювати це приємно. Як і властиве тобі незмінне здоров’я, твоє невдоволення мною я звик сприймати як даність. Гадаю, це одна з великих констант космеру.

Десять ударів серця.

Один.

Рівно стільки часу було потрібно, щоби прикликати Сколкозбройця. Якщо Далінарове серце аж вистрибувало з грудей, цей час скорочувався. Якщо билося спокійно — чекати доводилося довше.

Два.

На полі битви здавалося, що ці удари розтягувалися на цілу вічність. На бігу він натягнув шолома.

Три.

Одним помахом передньої кінцівки прірводемон розтрощив міст, на якому було напхом напхано солдатів і членів почту. Люди волали, звалюючись у прірву. Сколкозбруя пришвидшила його біг, і Далінар ринувся вперед услід за королем.

Чотири.

Прірводемон височів, наче гора з тісно зчеплених щиткових пластин кольору темно-фіолетового чорнила. Далінар розумів, чому паршенді називали цих істот богами. Потвора мала вигнуту клиноподібну морду й пащу, повну всіяних шипами жувалець. Хоча монстр віддалено скидався на ракоподібне, це був аж ніяк не вайлуватий, сумирний чал. Із його широких плечей стирчали чотири грізні клешні — кожна завбільшки з коня, — а дюжиною менших ніг чудовисько чіплялося за край плато.

П’ять.

Хітин заскреготів по каменю, щойно тварюка остаточно вибралася на плато й швидким рухом клешні вхопила тяглового чала.

Шість.

— До бою! До бою! — кричав Елгокар, біжучи попереду Далінара. — Лучники, вогонь!

Сім.

— Відволікайте його від беззбройних! — гукнув Далінар своїм солдатам.

Монстр розколов панцир чала — шматки розміром із тацю з грюкотом посипалися на плато, — тоді запхав тварину собі в пащеку та став придивлятися до писарок і супровідних осіб, які розбігалися в різні боки. Чал перестав ревіти, лише коли страховисько з хрумкотом роздушило його між щелепами.

Вісім.

Далінар переплигнув через скелястий уступ і пролетів п’ять ярдів, перш ніж гупнув ногами об землю, здійнявши в повітря уламки каменю.

Дев’ять.

Прірводемон видав огидний верескливий рев — протрубив чотирма голосами, що озивалися луною, накладаючись один на одного.

Лучники натягнули тятиви. Відразу попереду Далінара Елгокар викрикував команди, і його синій плащ розвівався на вітрі.

Далінарова долоня аж затремтіла в очікуванні.

Десять!

І тут Сколкозброєць — Присяжник, — згустившись із імли, матеріалізувався в його руці, щойно в грудях удесяте глухо стукнуло серце. Від вістря до ефеса в ньому було шість футів довжини, що робило такий меч непридатним для того, на кому нема Сколкозбруї. Але Далінарові він був якраз упору. Великий князь володів Присяжником із юності, зв’язавши себе з ним обітницею, ще коли йому сповнилося двадцять Ридань. Лезо було довге й трішки вигнуте, у п’ядь завширшки, його прикрашали хвилясті зазубрини біля руків’я. Загин на кінці Присяжника нагадував гачок риболова, і всю поверхню клинка вкривали краплини холодної роси.

Цей меч був частиною його сутності. Далінар відчував, як лезом пробігали потоки енергії, немовби воно саме рвалося до бою. Той, хто ніколи не кидався в гущу битви — у Сколкозбруї та зі Сколкозбройцем, — не знав справжнього життя.

— Роздратуйте його! — кричав Елгокар, і його Сколкозброєць — Сонцебудитель — вистрибнув з імли просто йому в руку. Він був довгий і тонкий, із великою гардою у вигляді поперечки, оздоблений по боках гравіруванням із десяти основних ґліфів. Король не бажав, щоби монстр утік — Далінар чув це в його голосі. Великий князь більше хвилювався за солдатів і членів почту — ця ловитва й так уже пішла далеко не за планом. Можливо, варто якомога довше відволікати страховисько, щоб усі мали час утекти, а потому відступити, давши йому можливість смачно пообідати чалами та свиньми.

Монстр знову видав багатоголосий рев і