Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський
Блиснуло. Загриміло.
— Кажи! Наказую тобі!
Кров. Губи Йеннефер, порізані й побиті, рухаються безшумно, стікають кров’ю. Білі скелі мигтять у галопі. Кінь ірже. Стрибок. Прірва, безодня. Крик. Політ, безкінечний політ. Безодня…
У глибинах безодні дим. Сходи, що ведуть донизу.
Va’esse deirea´dh aep eigean… Щось закінчується… Що?
Elaine blath, Feainnewedd… Дитя Старшої Крові? Голос Йеннефер, здається, долинає здалеку, він глухий, пробуджує відлуння серед кам’яних стін, що набрякають вологою. Elaine blath…
— Кажи!
Фіалкові очі блищать, палають на худому, скорченому, почорнілому від муки обличчі, закритому бурею збитого брудного чорного волосся. Темрява. Вологість. Сморід. Жахливий холод кам’яних стін. Холод заліза на зап’ястках, на кісточках ніг.
Безодня. Дим. Сходи, що ведуть донизу. Сходи, якими треба зійти. Треба, бо… бо щось закінчується. Бо наближається Тедд Дейреад, Час Кінця, Час Вовчої Завірюхи. Час Білого Холоду й Білого Світла…
Левеня мусить померти! Державні інтереси!
Йдемо, говорить Ґеральт. Сходами униз. Ми мусимо. Так треба. Іншого шляху немає. Тільки сходи. Униз!
Губи його не ворушаться. Вони сині. Кров, усюди кров… Усі сходи в крові… Аби тільки не послизнутися… Бо відьмак перечіплюється тільки раз… Блиск клинка. Крик. Смерть. Униз. Сходами вниз.
Дим. Вогонь. Лютий галоп, б’ють копита. Навколо пожежа. Тримайся! Тримайся, Левеня з Цінтри!
Чорний кінь ірже, встає дибки. Тримайся!
Чорний кінь танцює. Зі щілини шолому, оздобленого крилами хижого птаха, блищать і палають безжальні очі.
Широкий меч віддзеркалює блиск пожежі, падає зі свистом. Ухиляння, Цірі! Фінт! Пірует, блок! Ухиляння! Ухиляння! Надто повільно-о-о-о!!!
Удар осліплює блиском очі, струшує усім тілом, біль паралізує на мить, отуплює, знеболює, а потім раптом вибухає потворною силою, впивається у щоку жорстокими гострими іклами, рве, проникає наскрізь, прострілює у шию, зашийок, у груди, у легені…
— Цірі!
Вона відчувала на спині й під головою шорсткий, неприємно нерухомий холод каменю. Не пам’ятала, коли всілася. Йеннефер стояла навколішки поряд. Обережно, але рішуче розпрямила їй пальці, відірвала долоню від щоки. Щока пульсувала болем.
— Мамо… — простогнала Цірі. — Мамо… Як болить! Мамусю…
Чародійка торкнулася її обличчя. Руку мала зимну, наче лід. Біль відразу минув.
— Я бачила… — прошепотіла дівчинка, заплющуючи очі. — Те, що в снах… Чорного рицаря… Ґеральта… І ще… Тебе… Я бачила тебе, пані Йеннефер!
— Знаю.
— Я бачила тебе… Бачила, як…
— Уже ніколи більше. Ніколи не будеш цього бачити. Ніколи не будеш про це снити. Я дам тобі силу, яка відіпхне від тебе кошмари. Для цього я тебе сюди й привела, Цірі, — щоб ту силу тобі показати. Від завтра ж я її тобі даватиму.
* * *
Настали важкі, сповнені роботи дні, дні важкої науки, виснажливої праці. Йеннефер була рішучою, вимогливою, часто суворою, інколи владно-грізною. Але нудною не була ніколи. Раніше Цірі ледь утримувала повіки, що раз у раз опускалися у храмовій школі, а іноді траплялося їй і задрімати під час уроків, приспаній монотонним, лагідним голосом Неннеке, Іоли Першої, Зариськи чи інших жриць-учительок. Із Йеннефер таке було неможливим. І не тільки з огляду на тембр голосу чародійки, на вживані нею короткі, різко акцептовані речення. Найважливішим був зміст науки. Науки, що захоплювала, підносила, поглинала.
Більшу частину дня Цірі проводила з Йеннефер. Поверталася у дорміторій пізно вночі, падала на ліжко, наче колода, відразу засинала. Адептки нарікали, що вона страшенно хропе, намагалися її будити. Безрезультатно.
Цірі спала як мертва.
Без снів.
* * *
— О, боги! — Йеннефер роздратовано зітхнула, обіруч учепилася у чорні локони, опустила голову. — Це ж так легко! Якщо ти не зумієш опанувати цей жест, то що буде з важчими?
Цірі відвернулася, забурчала, фукнула, розтерла задерев’янілу долоню. Чародійка зітхнула знову.
— Поглянь іще раз на гравюру, подивися, як потрібно розставити пальці. Зверни увагу на стрілки-пояснення і на руни, що описують жест, який треба виконати.
— Я уже дивилася на той малюнок тисячі разів! Руни я розумію! Vort, cáelme. Ys, veloe. Від себе, повільно. Униз, швидко. Долоня… отак?
— А мізинчик?
— Неможливо його так поставити, одночасно не згинаючи безіменний!
— Дай мені руку.
— Ау-у-у!
— Тихіше, Цірі, бо Неннеке знову прибіжить сюди, думаючи, що здираю з тебе живцем шкіру або смажу в олії. Не змінюй положення пальців. А тепер виконай жест. Оберт, оберт зап’ястком! Добре. Тепер трусони долонею, розслаб пальці. І повтори. Ну, ні! Ти знаєш, що зробила? Якби таким чином кинула справжнє закляття, то місяць би носила руку в лубках! Чи в тебе руки з дерева?
— У мене рука, привчена до меча! Це через те!
— Дурня. Ґеральт усе життя махав мечем, а пальці має спритні і… гм-м-м… дуже делікатні. Далі, бридулько, спробуй іще раз. Ну, бачиш? Досить буде бажання. Досить буде постаратися. Ще раз. Добре. Трусони долонею. І ще раз. Добре. Втомилася?
— Трохи…
— Дозволь, я помасажую тобі долоню і передпліччя. Цірі, чого ти не використовуєш мазь, яку я тобі дала? Лапки маєш шорсткі, наче в баклана… А це що таке? Слід від перстеня, так? Чи мені здається, чи я тобі забороняла носити біжутерію?
— Але я той перстень виграла в Мирри в дзиґу! І носила його тільки півдня…
— На півдня задовго. Не носи його більше, прошу.
— Не розумію, чому не можна мені…
— Ти не мусиш розуміти, — відрізала чародійка, але в голосі її не було гніву. — Прошу, щоб ти не носила жодних оздоб цього типу. Якщо хочеш, вплети собі у волосся квіти. Сплети вінок. Але жодного металу, жодного кристалу, жодних каменів. Це важливо, Цірі. Як прийде час, я тобі поясню — чому. А поки що повір мені і пристосуйся до моєї вимоги.
— Ти носиш свою зірку, сережки й перстені! А мені не можна? Чи це тому, що я… дівиця?
— Бридулько. — Йеннефер посміхнулася, погладила її по голові. — Чи в тебе манія на тому пункті? Я вже тобі тлумачила, що немає жодного значення, чи є ти нею, чи не є. Жодного. Завтра вимий волосся, бо вже час, як бачу.
— Пані Йеннефер?
— Слухаю.
— Чи я можу… У межах щирості, яку ти мені обіцяла… Чи можу я про дещо запитати?
— Можеш. Але, боги, аби тільки не про
