Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

Йеннефер глянула на неї, і губи її дивно скривилися.

— Вочевидь, — відповіла вона по хвильці. — Саме так воно і є. У тому й полягатиме наука й опіка, якими маю намір тебе охопити. Щирість діє в обидва боки. Можеш ставити мені запитання. Будь-якої миті. А я на них відповім. Щиро.

— На будь-яке запитання?

— На будь-яке.

— З цього моменту?

— Так. З цього моменту.

— Що є між тобою і Ґеральтом, пані Йеннефер?

Цірі мало не зомліла, налякана власною зухвалістю, заморожена тишею, що встановилася після запитання.

Чародійка повільно наблизилася до неї, поклала їй руки на плечі, зазирнула в очі, зблизька, глибоко.

— Туга, — відповіла серйозно. — Жаль. Надія. І страх. Так, здається, я не оминула нічого. Ну, тепер ми можемо взятися до тестів, ти, мала зеленоока змійко. Перевіримо, чи ти придатна. Хоча після твого запитання я дуже здивувалася б, якби виявилося, що — ні. Ходімо, бридулько.

Цірі обурилася.

— Чому ти мене так називаєш?

Йеннефер усміхнулася кутиком губ.

— Бо я обіцяла щирість.

* * *

Цірі випросталася, нервуючись, нетерпляче закрутилася на стільці, твердому, що намулював сідниці після кількох годин сидіння.

— Нічого з того не вийде! — гарикнула, витираючи об стіл забруднені вуглиною пальці. — Адже нічого… Нічого в мене не виходить! Я не придатна для чарівниці! Я про те з самого початку знала, але ти й слухати мене не хотіла! Не звертала уваги взагалі!

Йеннефер трохи підвела брови.

— Кажеш, я не хотіла тебе слухати? Цікаво. Зазвичай я приділяю увагу будь-якій фразі, що промовляють у моїй присутності, і нотую її, щоб не забути. Але умовою є, щоб була в ній хоча б крихта сенсу.

— Ти постійно насміхаєшся, — заскреготіла зубами Цірі. — А я хотіла тобі просто сказати… Ну, про ті здібності. Бо, бач, там, у Каер Морені, у горах… Я не могла зробити жодного відьмацького Знаку. Ані єдиного!

— Я про те знаю.

— Знаєш?

— Знаю. Але це ні про що не свідчить.

— Як це? Ну… Але ж це ще не все!

— Слухаю напружившись.

— Я не підходжу. Чи ти цього не розумієш? Я… занадто молода.

— Я була молодшою, коли починала.

— Але ти напевне не була…

— Про що тобі йдеться, дівчино? Припини затинатися! Хоч одне повне речення, я тебе прошу.

— Бо… — Цірі опустила голову, зарум’янилася. — Бо Іола, Мирра, Еурнейд і Кат’є, коли ми обідали, сміялися з мене й говорили, що чари для мене неприступні, а я не зроблю жодної магії, бо… бо я… дівиця, а це значить…

— Уяви собі, я знаю, що воно значить, — урвала її чародійка. — Напевне, ти знову вважатимеш злостивою насмішкою, але із прикрістю повідомляю тобі, що ти плетеш дурню. Повертаймося до тесту.

— Я дівиця! — повторила Цірі зухвало. — Навіщо ці тести? Дівиця чарувати не може!

— Не бачу виходу. — Йеннефер відхилилася на спинку стільця. — Тож іди і втрать дівоцтво, якщо воно настільки тобі заважає. Я почекаю. Але, будь ласка, поспіши.

— Ти жартуєш із мене?

— Ти помітила? — Чародійка посміхнулася легенько. — Вітаю. Склала ти вступний тест на інтелект. А тепер — справжній тест. Напруж увагу, прошу. Поглянь: на цій картинці чотири сосни. У кожної — своя кількість гілок. Намалюй п’яту, яка пасує до цих чотирьох і яка повинна стати на оце порожнє місце.

— Сосни — дурня, — розсудила Цірі, трохи висолопивши язика й малюючи вуглиною трохи кривувате деревце. — І нудні! Не розумію, що сосни мають спільного з магією? Що? Пані Йеннефер! Ти обіцяла відповідати на мої запитання!

— На жаль, — зітхнула чародійка, беручи аркуш і критично роздивляючись малюнок. — Здається мені, що доведеться ще пожалкувати про обіцянку. Що сосни мають спільного з магією? Нічого. Але ти намалювало вірно і вчасно. А як на дівицю, то й дуже добре.

— Смієшся з мене?

— Ні. Я рідко сміюся. Мушу мати насправді істотний привід, щоб сміятися. Зосередься на новому аркуші, Несподіванко. Намальовано на ньому ряди із зірок, кіл, хрестиків і трикутників, у кожному ряду інша кількість кожного з елементів. Подумай і відповідай: скільки зірок повинно бути в останньому рядку?

— Зірки — це дурня!

— Скільки, дівчино?

— Три!

Йеннефер мовчала довго, вдивляючись у тільки їй відому деталь на різьблених дверцятах шафи. Зла усмішка на вустах Цірі почала потроху зникати, аж врешті — зникла цілковито, без сліду.

— Напевне, тебе цікавило, — дуже повільно промовила чародійка, не припиняючи розглядати шафу, — що станеться, якщо ти даси мені безглузду й дурну відповідь. Може, ти вважала, що я не помічу, бо відповіді твої аніскільки мене не цікавлять? Ти невірно думала. Може, розсудила ти, що я просто візьму до відома, що ти нерозумна? Погано розсудила. А якщо тебе знудило тестування і ти хотіла натомість протестувати мене… Ну, тобі це вдалося? Так чи інакше, але цей тест закінчено. Віддай мені аркуш.

— Я вибачаюся, пані Йеннефер. — Дівчинка опустила голову. — Звичайно, там повинна бути… одна зірка. Я дуже вибачаюся. Прошу не гніватися на мене.

— Подивися на мене, Цірі.

Вона підвела, здивована, очі. Бо чародійка вперше звернулася до неї на ім’я.

— Цірі, — сказала Йеннефер. — Знай, я, що б там не здавалося, гніваюся настільки ж рідко, як і сміюся. Ти мене не розгнівала. Але, вибачившись, довела, що я в тобі не помилилася. А тепер візьми наступний аркуш. Як бачиш, на ньому п’ять будиночків. Намалюй шостий будиночок…

— Знову? Я насправді не розумію, навіщо…

— …шостий будиночок. — Голос чародійки небезпечно змінився, а очі блиснули фіолетовим жаром. — Тут, на порожньому місці. І не змушуй мене повторювати, прошу тебе.

* * *

Після яблучок, сосен, зірочок, рибок і будиночків дійшла черга до лабіринтів, з яких належало швидко знайти вихід, до хвилястих ліній, до плямок, що нагадували розчавлених тарганів, до інших дивних картинок та мозаїк, від яких сльозилися очі й паморочилося у голові. Потім була блискуча кулька на шнурку, в яку треба було довго вдивлятися. Вдивляння те було нудним, наче кишки в олії. Цірі постійно на тому засинала. Йеннефер, на диво, аж ніяк тим не переймалася, хоча кількома днями раніше грізно накричала на неї при спробі подрімати над однією з тарганових плям.

Від сидіння над тестами розболілися в неї шия і спина, і з дня на день боліли все сильніше. Вона засумувала за рухом і свіжим повітрям і в межах домовленості про щирість сказала про це Йеннефер. Чародійка прийняла те так спокійно, ніби давно на це чекала.

Два наступні дні вони бігали парком, перескакували