Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський
Чародійка мовчала замислено.
— Відтоді почалися твої сни? — запитала раптом.
— Ні, — задумалася Цірі. — Ні, не тоді. Пізніше.
— Коли?
Дівчинка зморщила носа.
— Літом… Після того… Бо наступного вже була війна…
— Ага. Значить, сни почалися після зустрічі з Ґеральтом у Брокілоні?
Вона кивнула. «Не відповім на наступне запитання», — вирішила. Але Йеннефер запитання не ставила. Швидко встала, глянула на сонце.
— Ну, досить того сидіння, бридулько. Стає пізно. Шукаємо далі. Руку розслаблено уперед, пальці не напружуй. Уперед.
— Куди ми маємо йти? У який бік?
— Немає різниці.
— Жили є всюди?
— Майже. Навчишся, як відкривати їх, знаходити у просторі, розпізнавати такі точки. Позначають їх засохлі дерева, багряні рослини, місця, які оминають усі звірі. Окрім котів.
— Котів?
— Коти люблять спати й відпочивати на інтерсекціях. Багато ходить розповідей про магічних тварин, але насправді кіт — окрім дракона — єдине створіння, що вміє поглинати силу. Ніхто не знає, навіщо кіт її поглинає і як використовує… Що сталося?
— О-о-о-о… Отам, у тому напрямку! Ніби там щось є! За отим деревом!
— Цірі, не фантазуй. Інтерсекції відчуваються, коли над ними стоїш… Гм-м… Цікаво. Я б сказала, незвичайно. Ти насправді відчуваєш потяг?
— Насправді!
— То ходімо. Цікаво, цікаво… Ну, локалізуй. Покажи — де.
— Тут! У цьому місці!
— Браво. Пречудово. Ти відчуваєш легеньку судому середнього пальця? Бачиш, як він вигинається униз? Запам’ятай, це і є сигнал.
— Можу зачерпнути?
— Почекай, я перевірю.
— Пані Йеннефер, як воно, із тим черпанням? Якщо я наберу в себе силу, то її ж може забракнути там, унизу. Чи так можна? Мати Неннеке нас учила, що нічого не можна забирати отак, задля примхи. Навіть вишні треба залишати на деревах, для птахів і щоб ті просто впали.
Йеннефер обійняла її, легенько поцілувала волосся на скроні.
— Я б хотіла, — пробурмотіла, — щоб те, що ти кажеш, почули інші. Вільгефорц, Франческа, Терранова… Ті, хто вважає, що вони мають на силу виключні права й можуть нею користатися без обмежень. Хотіла б, щоб вони послухали мудру бридульку із храму Мелітеле. Не бійся, Цірі. То добре, що ти про це думаєш, але, повір мені, сили достатньо. Її не забракне. Воно так, наче у великому садку ти зірвала одну-єдину вишеньку.
— Уже можу черпати?
— Зачекай. Ого, це диявольськи сильне гніздо. Потужно пульсує! Бережися, бридулько. Черпай обережно й дуже, дуже поволі.
— Я не боюся! Пах-пах! Я відьмачка! Ха! Я її відчуваю! Відчуваю… О-о-о-о-ох! Пані… Йе… н-н-не… фе-е-е-е-е-ер…
— Прокляття! Я ж застерігала! Говорила! Голову догори! Догори, кажу! Ось, приклади до носа, бо вся заляпаєшся кров’ю! Спокійно, спокійно, маленька, тільки не зомлівай. Я поряд. Я поряд… донечко. Тримай хустку. Зараз я вичарую лід…
* * *
Через ту дещицю крові з носа був чималий скандал. Йеннефер і Неннеке не розмовляли одна з одною тиждень.
Тиждень Цірі лінувалася, читала книжки й нудилася, бо чародійка зупинила заняття. Дівчинка не бачила її цілими днями — Йеннефер кудись пропадала на світанку, поверталася увечері, дивилася на неї дивно й була дивно маломовною.
За тиждень Цірі набридло. Увечері, коли чародійка повернулася, вона мовчки підійшла до неї, притулилася міцно.
Йеннефер мовчала. Дуже довго. Не мусила говорити. Пальці її, стиснуті на плечах дівчинки, говорили за неї.
Назавтра архіжриця і чародійка помирилися, провівши довгу, кількагодинну, розмову.
І тоді, до величезної радості Цірі, усе повернулося до норми.
* * *
— Дивися мені в очі, Цірі. Малий вогник. Формула, прошу!
— Aine verseos!
— Добре. Подивися на мою руку. Той самий жест — і розчини вогник у повітрі.
— Aine aen aenye!
— Чудово. А який жест треба зробити зараз? Так, саме такий. Дуже добре. Посиль жест і зачерпни. Більше, більше, не переривай!
— О-о-о-ох…
— Спину рівно! Руки вздовж тулуба! Долоні розслаблено, жодних непотрібних рухів пальцями, кожен рух може мультиплікувати ефект, ти ж не хочеш, щоб тут розгорілася пожежа? Підсилюй, чого ти чекаєш?
— О-ох, ні… Не можу…
— Розслабся і припини труситися! Зачерпуй! Що ти робиш? Ну, тепер краще… Не послаблюй волі! Надто швидко, буде гіпервентиляція! Не треба розігрівати! Повільніше, бридулько, спокійніше. Знаю, що воно неприємно. Звикнеш.
— Болить мені… У животі… О, тут…
— Ти жінка, це типова реакція. Із часом звикнеш. А щоб виробити звичку, мусиш тренуватися без знеболювальної блокади. Це дійсно необхідно, Цірі. Нічого не бійся, я на сторожі, екраную тебе. З тобою нічого не може статися. Але біль доведеться перетерпіти. Дихай спокійно. Сконцентруйся. Жест, прошу. Досконало. І бери силу, черпай, втягай… Добре, добре… Ще трохи…
— О… О… О-о-ох!
— От бачиш? Можеш, коли захочеш. Тепер стеж за моєю долонею. Уважно. Виконай той самий жест. Пальці! Пальці, Цірі! Дивися на мою долоню, не на стелю! Тепер добре, так, дуже добре. Зв’яжи. А тепер оберни, реверсуй жест і видай силу в образі сильнішого світла.
— Ї-і-і-і-і… Ї-і-і-і-ік… и-и-и…
— Припини стогнати! Опануй себе! Це судома! Це зараз мине! Ширше пальці, пригаси, віддай, віддай то із себе! Повільніше, прокляття, бо знову полетять у тебе кровоносні судини!
— Ї-і-і-і-и-и-ик!
— Занадто різко, бридулько, усе ще занадто різко. Я знаю, сила виривається назовні, але ти мусиш навчитися її контролювати. Не можна допускати тобі таких вибухів, як оце щойно. Якби я тебе не ізолювала, наробила б ти чималого безладдя. Ну, ще раз. Почнемо з самого початку. Жест і формула.
— Ні! Досить! Я уже не можу!
— Дихай потроху і припини труситися. Цього разу це просто істерія, ти мене не обдуриш. Опануй себе, сконцентруйся і починай.
— Ні, прошу, пані Йеннефер… Болить мені… Мені недобре…
— Тільки без сліз, Цірі. Немає паскуднішого видовища, ніж чародійка, що хлипає. Ніщо не приносить більшого жалю. Облиш це. Ніколи про це не забувай. Ще раз, із самого початку. Закляття і жест. Ні-ні, цього разу без наслідування. Зробиш це сама. Ну, напруж пам’ять!
— Aine verseos… Aine aen aenye… О-о-о-ох!
— Погано! Надто швидко!
* * *
Магія — наче залізна стріла з гачком — встряла в неї. Глибоко ранила. Боліла. Боліла тим дивним видом болю, який дивним чином близький до насолоди.
* * *
Щоб розслабитися, вони знову бігали парком. Йеннефер домоглася, аби Неннеке видала зі зберігання меч Цірі, що дозволило дівчині продовжити тренування кроків, ухилянь і нападів, але так, щоб інші жриці й адептки того не бачили. Але магія була усюдисущою. Цірі вчилася, як простими закляттями й концентрацією волі розслаблювати м’язи, боротися із судомою, контролювати адреналін, панувати над відчуттям рівноваги й блукаючим
