Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

— Не знаю її родоводу, — спокійно відповіла архіжриця. — Мене те не цікавило.

— Висока, як на її вік, — продовжувала чародійка, усе ще оцінюючи Цірі поглядом.

Дівчинка кипіла від злості й нервів, змагалася з непереможним бажанням крикнути із викликом, крикнути, скільки буде сил у легенях, затупати ногами й утекти в парк, по дорозі звалити зі столу вазон і гупнути дверима так, аби тиньк посипався зі стелі.

— Непогано розвинена. — Йеннефер не зводила з неї очей. — Вона хворіла в дитинстві на якісь заразні хвороби? Ха, про те, напевне, ти також у неї не запитувала. У тебе вона не хворіла?

— Ні.

— Мігрені? Непритомність? Схильність до простуд? Болісні менструації?

— Ні. Тільки ті сни.

— Знаю. — Йеннефер відкинула волосся зі щоки. — Він про те писав. Із листа його випливало, що в Каер Морені не проводили над нею жодних… експериментів. Хотіла б я вірити, що це правда.

— Це правда. Вони давали їй виключно природні стимулятори.

— Стимулятори ніколи не бувають природними! — підвищила голос чародійка. — Ніколи! Це власне стимулятори могли підсилити її видіння… Холера, я не підозрювала, що в нього аж настільки відсутня відповідальність!

— Заспокойся. — Неннеке глянула на неї холодно й раптом якось дивно без поваги. — Я говорила, що то були натуральні, абсолютно безпечні засоби. Вибач, люба, але в цій галузі я більший авторитет, ніж ти. Знаю, що тобі неймовірно важко чийсь авторитет сприймати, але в цьому разі я змушена тобі його нав’язати. І досить уже про це.

— Як скажеш. — Йеннефер стиснула губи. — Ну, йди-но, дівчино. Маємо небагато часу, гріх його втрачати.

Цірі ледь опанувала тремтіння рук, ковтнула слину, запитально глянула на Неннеке. Архіжриця мала обличчя серйозне і наче неспокійне, а посмішка, якою вона відповіла на німе запитання, була гидотно штучною.

— Тепер ти підеш із пані Йеннефер, — сказала. — Певний час пані Йеннефер буде твоєю опікункою.

Цірі опустила голову, стиснула зуби.

— Ти напевне здивована, — продовжувала Неннеке, — що раптом бере тебе під опіку Майстриня Магії. Але ж ти розумна дівчинка, Цірі. Ти здогадуєшся, що є тому причиною. Ти унаслідувала від предків певні… властивості. Ти знаєш, про що я кажу. Ти приходила до мене, тоді, після тих снів, після нічних переполохів у дорміторії. Я не вміла тобі допомогти. Але пані Йеннефер…

— Пані Йеннефер, — перебила її чародійка, — зробить, що треба. Ходімо, дівчино.

— Іди, — кивнула Неннеке, даремно намагаючись надати посмішці хоча б подоби натуральності. — Йди, дитинко. Пам’ятай, що мати за опікуна когось такого, як пані Йеннефер, — це велика честь. Не нароби храму й нам, твоїм учителям, сорому. І будь слухняною.

«Утечу сьогодні вночі, — вирішила Цірі. — Назад у Каер Морен. Украду коня у стайні, і тільки мене й бачили. Утечу!»

— Авжеж, — тихенько сказала чародійка.

— Вибач? — Жриця підвела голову. — Що ти сказала?

— Нічого-нічого, — усміхнулася Йеннефер. — Тобі здалося. А може, це мені здалося? Глянь-но на цю твою підопічну, Неннеке. Зла, наче кицька. Іскри в очах, глянь, зараз форкне, якби вміла вуха щулити, то вже б щулила. Відьмачка! Треба буде взяти за загривок, спиляти кігті.

— Більше розуміння. — Риси архіжриці виразно скам’яніли. — Прошу, постався із сердечністю та розумінням. Вона насправді не та, ким ти її вважаєш.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Що вона не твоя суперниця, Йеннефер.

Хвилину вони мірялися поглядами, обидві, чародійка і жриця, а Цірі відчула тремтіння повітря, якусь дивну, страшну силу, що збиралася між ними. Тривало це менше секунди, після чого сила зникла, а Йеннефер розсміялася, вільно й звучно.

— Я забула, — сказала вона. — Завжди на його боці, так, Неннеке? Завжди сповнена турботи до нього. Наче мати, якої в нього ніколи не було.

— А ти завжди проти нього, — усміхнулася жриця. — Як завжди, сприймаєш його на диво емоційно. І захищаєшся з усіх сил, аби ту емоцію не назвати випадково її власним іменем.

Цірі знову відчула лють, що збиралася десь унизу живота, непокору й бунт, що пульсували у скронях. Уже пригадала собі, скільки разів і за яких обставин чула вона те ім’я. Йеннефер. Ім’я, яке пробуджувало неспокій, ім’я, яке ставало символом якоїсь страшної таємниці. Вона здогадувалася, що то була за таємниця.

«Розмовляють при мені відверто, не стримуючись, — подумала вона, відчуваючи, як руки знову тремтять від злості. — Вони аж ніяк мною не переймаються. Узагалі не звертають уваги. Наче я дитина. Розмовляють про Ґеральта при мені, у моїй присутності, а їм же не можна, бо я… Я…»

Хто?

— А ти, Неннеке, — відповіла чародійка, — як завжди, граєшся в аналіз чужих емоцій, до того ж інтерпретуєш їх на власний розсуд!

— І встромляю ніс у чужі справи?

— Я не хотіла цього говорити. — Йеннефер струснула чорними локонами, а локони лисніли і звивалися, наче змії. — Дякую, що ти зробила це за мене. А тепер, прошу, змінимо тему. Бо та, яку ятримо, винятково дурна. Аж соромно перед нашою молодою адепткою. А щодо розуміння, про яке ти мене просила… Буде розуміння. Із сердечністю можуть бути труднощі, бо я ж, згідно з розповсюдженим переконанням, такого органу не маю. Але вже якось ми собі впораємося. Вірно, Несподіванко?

Вона посміхнулася до Цірі, а Цірі, сама того не бажаючи, незважаючи на злість і роздратування, мусила відповісти посмішкою. Бо посмішка чародійки була несподівано милою, зичливою, сердечною. І дуже, дуже чарівною.

* * *

Вислухала промову Йеннефер, демонстративно відвернувшись, удаючи, що всю її увагу зосереджено на джмелеві, що гудів в одній із мальв, які росли під муром храму.

— Ніхто мене про те не питав, — пробурмотіла.

— Про що тебе ніхто не питав?

Цірі крутнулася у напівоберті, зі злістю вдарила по мальві кулаком. Джміль відлетів, гудучи гнівно й вороже.

— Ніхто не питав мене, чи хочу я, щоб ти мене вчила!

Йеннефер вперла кулаки в боки, очі її блиснули.

— Що за збіг, — прошипіла. — Уяви собі, мене також ніхто не питав, чи маю я бажання тебе вчити. Утім, бажання тут не значить нічого. Я не беру в учні аби кого, а ти, попри перше враження, ще можеш виявитися аби ким. Мене попросили, аби я перевірила, що з тобою. Аби я дослідила, що в тобі сидить і чим воно тобі загрожує. І я, хоча й не без опору, виразила згоду.

— Але я ще не виразила згоди!

Чародійка підняла руку, ворухнула долонею. Цірі відчула, як запульсувало в неї у скронях, а у вухах зашуміло так, наче ковтаєш, але набагато сильніше. Відчула вона сонливість і слабкість, що позбавляли її свободи дії, втому, що хапала за