Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

Помітивши це, Насуада випрямилась на стільці й винувато мовила:

— Мені так шкода, що прийом тривав надто довго. Тим не менше, я дуже вдячна вам за те, що ви були такими терплячими.

Співчутливо поглядаючи на дівчину, Ерагон став перед нею на коліна й обережно провів правою долонею по її забинтованих руках.

— Не хвилюйся за мене, Насуадо. Я добре знаю свої обов'язки й ніколи в житті ніким не хотів би керувати. А якщо вже мені й запропонують сісти на трон, то я неодмінно відмовлюсь і спробую зробити так, щоб на ньому опинився той, хто зможе керувати нашою расою значно ліпше за мене.

— Ти гарна людина, Ерагоне, — тихо сказала Насуада й стисла його долоні у своїх. Потому вона посміхнулась і лукаво мовила: — Останнім часом я надто багато переймаюся справами вашої родини, тобто маю халепу з тобою, Рораном і Мертагом.

— Мертаг мені не рідня, — обурився юнак.

— Вибач мені, будь ласка. Але ти маєш погодитись, що ви втрьох завдали Імперії та варденам неабияких клопотів.

— Це в нас родинне, — пожартував Ерагон.

«Це в них у крові, — цілком серйозно підтвердила Сапфіра. — Де б вони не опинилися, їм завжди вдається вскочити в найнеприємнішу халепу. — Дракон тицьнувся мордою в Ерагонову руку. — Особливо йому. А що ще можна чекати від вихідців із Паланкарської долини? Адже всі вони є нащадками навіженого короля».

— Проте самі вони не навіжені, — заперечила Насуада. — Принаймні мені так здається… Хоча… — захихотіла вона. — Якби тебе, Рорана й Мертага замкнули в одній клітці, то я б не наважилась сказати, хто саме з вас вижив би.

Ерагон і собі посміхнувся:

— Напевне, Роран. Бо він нізащо не дозволить такій дрібниці, як смерть, стати поміж ним і Катріною.

Посмішка Насуади стала якоюсь напруженою.

— Авжеж… — дівчина трохи помовчала, а потім заклопотано сплеснула в долоні. — Господи, що ж це я роблю! Сонце вже майже повністю сіло за обрій, а я ще й досі тримаю тебе тут тільки через те, що мені заманулося побазікати.

— Я говорю з тобою з превеликим задоволенням!

— Дякую, але мені здається, що ми знайдемо більш підходящий час для дружньої розмови. Ти пережив дуже довгу мандрівку, й тобі, певно, кортить якомога швидше помитися й вбратися в чистий одяг, та й зголоднів ти, мабуть, добряче!

Ерагон із розпачем глянув на яблуко, що лежало перед ним, уявляючи, як за мить від нього не лишилося б навіть хвостика, проте їсти під час прийому було вкрай нечемно. Дівчина перехопила його погляд і тихо сказала:

— Ти схожий на вовка, який пережив голодну зиму, тож я більше не катуватиму тебе. Іди скупайся та вдягни свою найкращу сорочку. Потім я з радістю запрошу тебе на вечерю. Але знай, що за моїм столом ти будеш не єдиним гостем, адже в нас так мало часу, що навіть під час трапези я змушена вирішувати якісь важливі державні питання. Проте мені було б значно веселіше, якби ти таки згодився прийти.

Ерагон насилу стримався, щоб не скривитись від однієї тільки думки про те, що йому доведеться вечеряти в компанії тих людей, які ще зовсім недавно засипали його градом своїх нудних і безглуздих питань. Однак відмовити Насуаді було б геть нечемно, тож він вдячно вклонився й увічливо прийняв її запрошення.

БЕНКЕТ ІЗ ДРУЗЯМИ

Попрощавшись із Насуадою, Ерагон і Сапфіра в супроводі ельфів попрямували до маленького намету, який їм виділили після того, як вони приєдналися до варденів на Палаючій рівнині. Біля намету на Ерагона вже чекала велика діжка з гарячою водою, над якою у світлі великого призахідного сонця вигравали білі кільця пару. Утім спочатку юнак подався в намет.

Увійшовши досередини, він глянув, чи всі його речі на місці, потім зняв із плечей торбу, обережно витягнув зброю й поклав її під ліжко. Вершник пам'ятав, що її треба витерти й змастити, але вирішив зробити це трохи перегодом. Потому він випростав руку й заходився мацати нею під ліжком, аж доки не торкнувся довгого твердого предмета. То був важкий пакунок, загорнутий у тканину.

Витягши його й поклавши собі на коліна, Ерагон розв'язав декілька вузликів і став поволі його розгортати. За якусь мить юнак побачив потерте шкіряне руків'я короткого меча Мертага, потім гарду й широке сяюче лезо. У тих місцях, якими Мертаг відбивав Ерагонові удари, воно було зазублене, ніби пилка.

Від споглядання зброї Ерагона на мить охопило сум'яття. Вершник ще й досі не міг збагнути, чому на другий день після битви він повернувся на поле бою, де Мертаг упустив свого меча, й витяг його з багнюки. Меч уже встиг вкритися плямами іржі, попри те що пробув у багнюці всього лиш одну ніч. Одним словом, він піддавався корозії. Можливо, Ерагон відчував потребу взяти цю зброю тому, що Мертаг украв його власний меч — така собі нерівна й небажана заміна, що могла бодай трохи відшкодувати його втрату. Можливо, він зробив це тому, що хотів мати щось на згадку про ту криваву сутичку. А може, й тому, що все ще плекав почуття приязні до Мертага, незважаючи на жорстокі обставини, які змусили їх виступити один проти одного. Попри те що Ерагон ненавидів того, ким став Мертаг, він жалів його й відчував певний зв'язок, який існував між ними. У них була одна доля. Адже він міг народитися в іншому місці й виховуватись в Урубейні, а Мертаг — у Паланкарській долині. І зараз він би міг бути на місці Мертага, а Мертаг — на його місці. Як не крути, їхні життя були нерозривно пов'язані.

Ерагон дивився на сріблясту сталь, водночас складаючи закляття, яке б допомогло зняти всі подряпинки та зазубринки на краях леза й відновити силу його духу. Він ще й досі не вирішив, чи варто йому прибирати шрам на стегні від Мертагового удару. Адже шрам, що залишився від удару Смерка, він зберігав як згадку про їхню сутичку доволі довго. Дракони допомогли позбутися його тільки під час Агаеті Блодхрен. Можливо, він має зберегти й цей шрам? Але чи буде це добре: носити такі болючі знаки на стегні? І чи добрий це приклад для варденів — володіти мечем зрадника? Зарок був подарунком Брома, Ерагон не міг не взяти його, і геть не шкодував, що так сталося. Але ось цей меч, який зараз спочивав