Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

— Я не хочу, щоб ти так мені робив.

— Цірі, я…

— Я прийшла до тебе із поважною справою, як чародійка до вченого, — сказала вона холодно й гордо, тоном, що точнісінько імітував тон Йеннефер. — Тож і поводься відповідно.

«Учений» зачервонівся ще сильніше, а обличчя мав таке дурнувате, що «чародійка» насилу стримала сміх, знову схиляючись над мапою.

— З усієї тієї твоєї географії, — сказала, — поки що нічого не випливає. Розповідаєш мені про річку Яруґу, але ж нільфгардці вже раз перейшли на другий берег. І що їм зашкодить зараз?

— Тоді, — Ярре кахикнув, стираючи піт, який раптом виступив у нього на чолі, — вони мали проти себе тільки Брюґґе, Содден і Темерію. А тепер ми — об’єднаний союз. Як у битві під Содденом. Чотири Королівства. Темерія, Реданія, Едірн і Кедвен…

— Кедвен, — гордо сказала Цірі. — Так, я знаю, у чому той союз полягає. Король Генсельт з Кедвену надає спеціальну секретну допомогу королю Демавенду в Едірні. Допомога та возиться у діжках. А коли король Генсельт підозрює, що з’явився зрадник, то вкладає у діжки каміння. Ставить пастку…

Вона урвала себе, пригадавши, що Ґеральт заборонив їй розповідати про те, що сталося у Кедвені. Ярре дивився підозріло.

— Справді? А звідки ти можеш про все те знати?

— Читала про те в книжці, написаній фельдмаршалом Пеліканом, — пирхнула вона. — І в інших аналогіях. Розповідай, що сталося у тій Дол Анґрі, чи як там вона зветься. А спершу покажи, де воно є.

— Отут. Дол Анґра — це широка долина, дорога, що веде з півдня до королівств Лирії й Рівії, до Едірну і далі до Дол Блатанна й Кедвену… А через долину Понтар до нас, до Темерії.

— І що там сталося?

— Дійшло до битви. Подейкують. Я небагато про те знаю. Але так казали в замку.

— Якщо дійшло до битви, — нахмурилася Цірі, — то це вже війна! То що ти оце мені розповідаєш?

— Не вперше дійшло до битви, — пояснив Ярре, але дівчинка бачила, що він стає усе менше впевненим у собі. — На кордоні дуже часто доходить до інцидентів. Але це не має значення.

— Чого то не має?

— Є рівновага сил. Ані ми, ані нільфгардці не можемо нічого зробити. Й жодна зі сторін не може дати супротивникові casus belli…

— Дати що?

— Привід для війни. Розумієш? Тому збройний інцидент у Дол Анґра — це напевне випадкові справи, скоріше за все, розбійний напад чи сутички з контрабандистами… Жодним чином не можуть це бути акції регулярних військ — ані наших, ані нільфгардських… Бо це б, власне, й був би casus belli…

— Ага. Слухай, Ярре, а скажи мені…

Вона зробила паузу. Підвела раптом голову, швидко торкнулася пальцями скроні, нахмурилася.

— Я мушу йти, — сказала вона. — Пані Йеннефер мене викликає.

— Ти можеш її чути? — зацікавився хлопець. — На відстані? Яким чином…

— Я мушу йти, — повторила вона, встаючи й обтрушуючи коліна від пилу. — Слухай, Ярре. Я їду з пані Йеннефер у дуже важливих справах. Не знаю, коли ми повернемося. Попереджаю, ідеться про справи секретні, що стосуються виключно чародійок, тож не став жодних запитань.

Ярре також устав. Поправив одежу, але й далі не знав, що робити з руками. Погляд його став обридливо масним.

— Цірі…

— Що?

— Я… я…

— Не знаю, про що йдеться, — сказала вона нетерпляче, витріщаючи на нього свої великі смарагдові очі. — Ти, схоже, також цього не знаєш. Я пішла. Бувай, Ярре.

— До побачення… Цірі. Щасливої дороги. Я буду… Буду про тебе думати…

Цірі зітхнула.

* * *

— Я тут, пані Йеннефер!

Вона увірвалася у кімнату, наче камінь з катапульти, вдарені двері, відчиняючись, гепнули в стіну. Табурет, що стояв на дорозі, загрожував переломами ніг, але Цірі вправно перескочила його, виконала повний грації напівоберт і уявний удар мечем, засміялася радісно від удалого жарту. Хоча бігла вона швидко, але не задихалася, дихання її було рівним і спокійним. Вона пречудово вже опанувала контроль над цим.

— Я тут! — повторила.

— Нарешті. Роздягайся — і до балії. Швиденько.

Чародійка не оглядалася, не повертаючись від столу, спостерігала за Цірі в дзеркалі. Повільними рухами розчісувала свої вологі чорні локони, що розпрямлялися під натиском гребеня, щоб за мить знову скрутитися у лискучі хвилі.

Дівчинка блискавично розіп’яла застібки чобіт, скинула їх, вивільнилася від одягу і з плюскотом залізла в балію. Схопивши мило, почала енергійно натирати передпліччя.

Йеннефер сиділа нерухомо, дивлячись у вікно, гралася гребенем. Цірі пирхала, булькотіла й плювалася, бо змилки потрапили їй до рота. Труснула головою, задумуючись, чи існує закляття, що уможливлює миття без води, мила і втрати часу.

Чародійка відклала гребінь, але й далі замислено дивилася у вікно, на хмари круків і ворон, що з жахливим карканням летіли на схід. На столі, поряд із дзеркалом і пречудовою батареєю флаконів із косметикою, лежало кілька листів. Цірі знала, що Йеннефер чекала на ті листи давно, що від їх отримання залежав термін, коли вони виїдуть з монастиря. Всупереч тому, що вона сказала Ярре, дівчинка й поняття не мала, куди й навіщо вони їдуть. А в тих листах…

Для маскування хлюпаючи лівою рукою, вона склала пальці правої у жест, сконцентрувалася на формулі, втупила погляд у листи й послала імпульс.

— І не думай, — сказала Йеннефер, не повертаючись.

— Я вважала… — відкашлялася Цірі. — Вважала, що якийсь із них від Ґеральта…

— Якби так було, я б тобі його дала. — Чародійка розвернулася на стільці, усілася до неї передом. — Довго там ще того миття?

— Я закінчила.

— Встань, прошу.

Цірі послухалася. Йеннефер легенько посміхнулася.

— Так, — сказала. — Дитинство у тебе вже позаду. Там, де треба, — ти закруглилася. Опусти руки. Твої лікті мене не цікавлять. Ну-ну, давай без рум’янцю і фальшивого сорому. Це твоє тіло, найприродніша річ під сонцем. Те, що ти дозріваєш, настільки ж натурально. Якби доля твоя пішла інакше… Якби не війна, ти вже давно була б дружиною якогось княжича чи принца. Ти ж це розумієш, вірно? Ми розмовляли про плотські справи досить часто й настільки докладно, щоб ти знала, що ти вже жінка. Фізіологічно, зрозуміло. Ти ж, думаю, не забула, про що ми говорили?

— Ні, не забула.

— Під час візитів до Ярре ти, сподіваюся, також не маєш клопотів із пам’яттю?

Цірі опустила очі, але тільки на мить. Йеннефер не посміхалася.

— Витирайся і йди до мене, — сказала вона холодно. — Не плескай водою, прошу.

Цірі, замотана в рушник, присіла на табуреті біля колін чародійки. Йеннефер розчісувала їй