Крадій часу - Террі Пратчетт

Піт котився його чолом, коли тремтячою рукою він підняв це вгору і переможно помахав тесаком. З юрби долинуло колективне зітхання.

— Бачите? — заволав він. — Тіло можна перемогти! Бачите? Ми можемо навчитися жити! Хто буде слухняний, той, можливо, дістане коричневу речовину! А хто не підкориться, отримає гострюще лезо! Ага… — він опустив руки, побачивши, як до нього волочать Єдиність, що намагалася вирватися.

— Віровідступниця, — зронив він, — ренегатка…

Він підійшов до полонянки.

— Що забажаєш? — запитав він. — Тесак чи коричневу речовину?

— Це називається шоколад, — відрізала Єдиність. — Я його не їм.

— Побачимо, — сказав містер Білий. — Твій партнер віддав перевагу сокирі!

Він показав на тіло Лу-Тзе.

Вірніше, на порожню бруківку, де перед тим лежав Лу-Тзе.

Чиясь рука поплескала його по плечі.

— Чому так стається, — пролунав голос біля його вуха, — що ніхто не хоче вірити в Перше правило?

Небо над ним почало палати синявою.

Сюзен метнулася вулицею до годинникової крамнички.

Скосила погляд і побачила Лобсанґа, який біг поруч. Він скидався на… людину, хоч не так багато людей світяться блакитним сяйвом.

— Біля годинника будуть сірі люди! — крикнув він.

— Шукати, чому він цокає?

— Ха! Авжеж!

— Що ти збираєшся зробити?

— Розіб’ю його!

— Це зруйнує історію!

— Ну, і що?

Він простягнув долоню і взяв її за руку. Вона відчула, немовби через цю руку пропустили електрострум.

— Не треба відчиняти двері! І зупинятися не треба! Прямуйте відразу до годинника! — сказав він.

— Але ж…

— Не говоріть зі мною! Я мушу запам’ятати!

— Запам’ятати що?

— Усе.

Містер Білий, який уже підняв угору сокиру, озирнувся. Але не можна довіряти тілу. Воно самостійно мислить. Коли тіло здивоване, воно робить деякі речі раніше, ніж мозок отримує інформацію.

Наприклад, роззявляє рота.

— Ось і чудово, — сказав Лу-Тзе, підносячи вгору руку. — Гамцяй!

Двері були не міцніші за імлу. У майстерні були аудитори, але Сюзен пройшла повз них, наче примара.

Годинник сяяв. Але коли вона побігла до нього, він відсунувся від неї. Підлога перед нею почала розкручуватися, тягнучи її назад. Годинник стрімко рухався до якогось віддаленого горизонту подій. Одночасно він почав збільшуватися і ставати дедалі імлистішим, немовби той самий об’єм годинника намагався охопити якомога більший простір.

Відбувалися й інші речі. Вона кліпала очима, але сяйво не змінювалося мерехтливою темрявою.

— Ага, — сказала вона сама собі, — отже, я не дивлюся очима. А ще що? Що відбувається зі мною? Моя рука… на вигляд нормальна, але чи справді вона така? Я стаю меншою чи більшою? Чи це…?

— Ви завжди така? — пролунав голос Лобсанґа.

— Яка це така? Я відчуваю твою руку і чую твій голос… принаймні думаю, що чую його, хоча, можливо, це все лише в моїй голові… але я не відчуваю, що біжу…

— Така… така аналітична?

— Звичайно. А що ж я маю думати? «Ой, бідні мої лапки й вуса»? Хай там як, але все це доволі прямолінійно. І метафорично. Мої чуття розповідають мені всілякі байки, бо не можуть дати собі раду з тим, що відбувається насправді…

— Не відпускайте мою руку.

— Усе гаразд, я тебе не відпущу.

— Я мав на увазі, не відпускайте мою руку, бо інакше кожна частинка вашого тіла стиснеться до розміру, що буде набагато-набагато меншим за атом.

— О.

— І не намагайтесь уявити, який це насправді вигляд має збоку. А ось і годин-н-н-н-н-ник-к-к-к-к-к-к-к…

Містер Білий стулив рота. Його здивований вираз перетворився на нажаханий, тоді на шокований і врешті-решт на вираз несамовитого й розкішного блаженства.

Він почав розпадатися. Розкладався, наче величезний і складний пазл, зібраний із крихітних фрагментиків, його кінцівки поволі кришилися, а тоді розчинялися в повітрі. Невдовзі залишилися тільки губи, що також випарувалися і щезли.

На бруківку впав недожований кавовий біб, покритий шоколадом. Лу-Тзе швидко нахилився, схопив сокиру й замахнувся нею на решту аудиторів. Вони відсахнулися, заворожені його владною поставою.

— Кому це тепер має належати? — зажадав він відповіді. — Кажіть, чиє це?

— Моє! Я міс Сіро-Брунатна! — заволала жінка в сірому.

— Я містер Помаранчевий, і це належить мені! Ніхто навіть не певний, чи взагалі існує сіро-брунатний колір! — зарепетував містер Помаранчевий.

Один аудитор у натовпі вимовив, немовби розмірковуючи:

— Чи це тоді означає, що нам треба обговорити питання ієрархії?

— Звичайно, ні! — почав збуджено підстрибувати містер Помаранчевий.

— Мусите самі з цим розібратися, — сказав Лу-Тзе. Він підкинув сокиру в повітря. Сотні пар очей дивились, як вона падає додолу.

Містер Помаранчевий встиг до неї перший, але міс Сіро-Брунатна наступила йому на пальці. Після цього почалася метушня й розгардіяш, а судячи з вересків, що долинали з розбурханої юрби, комусь там було ще й дуже-дуже боляче.

Лу-Тзе взяв за руку спантеличену Єдиність.

— То що, ходімо? — запитав він. — Ой, та не турбуйтеся про мене. Мені просто страшенно хотілося спробувати те, чого мене навчили єті. Трішечки, щоправда, запекло…

З натовпу донісся черговий вереск.

— Демократія в дії, — радісно прокоментував Лу-Тзе. Він звів угору погляд. Спалахи полум’я над світом згасали, і підмітальнику було цікаво, хто ж переміг.

Попереду було яскраво-синє сяйво, а позаду темно-червоне, і Сюзен вражало те, як вона могла це все бачити, не розплющуючи очей і не повертаючи голови. А от саму себе вона не бачила — ні з розплющеними, ні з заплющеними очима. Єдиним свідченням того, що вона була чимось, окрім звичайної точки зору, було легеньке стискання, яке вона відчувала на своїх, як їй пригадується, пальцях.

А ще чийсь сміх поруч із нею.

Почувся голос:

— Підмітальник казав, що всім треба знайти вчителя, а тоді знайти свій Шлях.

— І? — озвалася Сюзен.

— Це й є мій Шлях. Мій шлях додому.

А тоді, разом із вельми неромантичним звуком, що їй відразу нагадав Джейсона, коли той ставив дерев’яну лінійку на краєчок парти і вдаряв, щоб вона вібрувала, подорож добігла кінця.

Можливо, вона й не починалася. Скляний годинник стояв перед нею у всій своїй красі й виблискував. Всередині не було жодного синього сяйва. Це просто був цілком прозорий годинник, з якого долинало цокання.

Сюзен зміряла поглядом спочатку свою руку, а тоді його, Лобсанґову руку. Він відпустив її долоню.

— Ми тут, — сказав він.

— Поруч із годинником? — запитала Сюзен. Була ще захекана й намагалася віддихатися.

— Це тільки частина годинника, — сказав Лобсанґ. — Та інша частина.

— Та, що поза всесвітом?

— Так. Годинник має багато вимірів. Не треба боятися.

— Не думаю, що я взагалі в своєму житті чогось боялася, — сказала Сюзен, ще й далі хапаючи ротом повітря. — Насправді я не боялася. Я ставала сердитою. Ось і зараз я стаю сердитою. Ти Лобсанґ чи ти Джеремі?

— Так.

— Так, я второпала. Ти і Лобсанґ, і Джеремі?

— Вже ближче. Так. Я завжди пам’ятатиму їх обидвох. Але волів би, щоб ви називали мене Лобсанґом. У Лобсанґа кращі спогади. Мені ніколи не подобалося ім’я