Крадій часу - Террі Пратчетт

Раніше це не був я.

Якийсь рух у повітрі змусив Сюзен підняти голову. Блискавка, що застигла над мертвим містом, зникла. Хмари вирували, мов чорнило, налите у воду. Всередині у них виблискували спалахи, сірчано-жовті й червоні.

Чотири Вершники б’ються з рештою аудиторів, повідомив Лобсанґ.

— І перемагають?

Лобсанґ не відповів.

— Я спитала…

Мені важко сказати. Я бачу… все. Все, що могло статися… 

Каос прислухався до історії.

З’явилися нові слова. Чарівники й філософи винайшли Хаос, що був Каосом з прилизаним волоссям і в краватці, а втіленням безладу став новий лад, про який і мріяти не доводилося. Існують різновиди правил. З простого народжується складне, а складне породжує простоту іншого виду. Хаос — це порядок у масці… 

Хаос. Не темний, древній Каос, залишений позаду внаслідок еволюції всесвіту, а новий, осяйний Хаос, що витанцьовує в нутрі всього сущого. Ця ідея була на диво приваблива. І це було підставою для того, щоб існувати далі.

Ронні Соак поправив на голові кашкета. О, так… і ще остання річ.

Молоко було завжди гарне і свіже. Усі це визнавали. Звісно, що для нього не становило труднощів опинятися скрізь о сьомій ранку.

Якщо навіть Батько Вепр міг протягом однієї ночі залізти в кожнісінький димар цілого світу, доставку молока в межах одного міста протягом секунди не можна була вважати аж таким великим досягненням.

А от зберігання речей холодними було таким досягненням. Але тут йому вельми щастило.

Містер Соак зайшов до льодівні, де його дихання в морозному повітрі відразу взялося імлою. Підлога була заставлена лискучими маслоробками. На полицях, що іскрилися кригою, стояли чани з маслом і вершками. Численні лотки з яйцями ледве було видно крізь паморозь. Він планував улітку розширити бізнесову структуру й почати торгувати морозивом. Це було цілком очевидним наступним кроком. Крім того, варто було повною мірою скористатися холодом.

Посеред кімнати стояла палаюча плита. Містер Соак завжди купував у ґномів найкраще вугілля, і чавунна поверхня була розжарена до червоного. Можна було подумати, що ціла кімната повинна була перетворитися на суцільну пічку, але відчувалося лише легеньке шипіння на плиті, де мороз воював із жаром. З цією розпеченою плитою кімната залишалася звичайною льодівнею. А от без плити…

Ронні відчинив дверцята облямованої білою памороззю шафи і розколов кулаком кригу всередині. Тоді простягнув туди руку.

В його руці опинився меч, який іскрився синім полум’ям.

Це був не просто меч, а витвір мистецтва. Він був наділений уявною швидкістю, негативною енергією і позитивною холоднечею, холоднечею настільки холодною, що стикаючись із жаром, вона перебирала на себе частину його сутності.

Палаюча холоднеча. Відколи почався всесвіт, не існувало нічого настільки холодного. Хаосу, фактично, здавалося, що все відтоді було лише теплуватим.

— Що ж, я повертаюся, — прорік він.

П’ятий вершник вирушив у путь, залишаючи по собі ледь чутний запах сиру.

Єдиність подивилася на двох попутників і на синє сяйво, що й досі висіло над ними. Вони причаїлися за візочком-яткою для фруктів.

— Я хотіла б зазначити, — сказала вона, — що м… що аудитори не люблять несподіванок. Першим імпульсом є завжди бажання проконсультуватися. І завжди припускається, що має бути погоджений план.

— Отже? — запитала Сюзен.

— Я пропоную суцільне божевілля. Я пропоную тобі… і… молодому чоловікові побігти до крамниці, а я відволікатиму увагу аудиторів. Мені також здається, що цей старший пан повинен допомогти мені, бо він і так має невдовзі померти.

Запала мовчанка.

— На цьому не обов’язково було наголошувати, — сказав Лу-Тзе.

— Я не дотрималась норм етикету? — запитала вона.

— Не зовсім. Одначе, хіба ж не написано: «Коли мусиш іти, мусиш іти»? — мовив Лу-Тзе. — А ще таке: «Треба завжди носити чисту спідню білизну, бо ніколи не знати, чи не зіб’є тебе візок»?

— А чим це допоможе? — спантеличено запитала Єдиність.

— Це одна з найбільших таємниць Шляху, — з мудрим виглядом кивнув головою Лу-Тзе. — Які ще цукерки в нас залишилися?

— Лише нуга, — відповіла Єдиність. — Не думаю, що може бути щось жахливіше, ніж покрити нугу шоколадом, щоб вона підстерігала там довірливих ласунів. Сюзен?

Сюзен визирала на вулицю.

— М-м-м?

— Чи в тебе залишились якісь шоколадні цукерки?

Сюзен замахала головою.

— Ммм-ммм.

— Мені здається, що в тебе були вишневі крем-карамельки?

— М-м-м?

Сюзен ковтнула, а тоді закашлялась, явно демонструючи таким чином свою зніяковілість і роздратованість.

— Я з’їла тільки одну! — огризнулася вона. — Мені потрібен цукор.

— Ніхто ж і не сказав, що ти їх з’їла більше, — лагідно мовила Єдиність.

— Ми їх і не думали рахувати, — додав Лу-Тзе.

— Якщо в тебе є носова хустинка, — ще й далі дуже дипломатично запропонувала Єдиність, — я можу допомогти тобі обтерти з губ залишки шоколаду, які, мабуть, випадково потрапили туди ще давніше.

Сюзен розлючено витерла губи рукою.

— Це тільки цукор, — буркнула вона. — Ось і все. Пальне для організму. І годі вже вам торочити про це! Слухайте, ми ж не можемо дозволити вам померти заради…

Так, можемо, втрутився Лобсанґ.

— Чому? — приголомшено спитала Сюзен.

Бо я все бачив. 

— То, може, ти нам розкажеш? — згадала про свій Учительський Сарказм Сюзен. — Нам усім не терпиться знати, чим це закінчиться!

Ви не зрозуміли, що мається на увазі під «усе».

Лу-Тзе понишпорив у своєму наплічнику з боєприпасами і видобув звідти пару шоколадних яєчок і паперовий мішечок.

Побачивши мішечок, Єдиність зблідла.

— Я не знала, що в нас це є! — мовила вона.

— Щось доброго?

— Кавові боби в шоколаді, — видихнула Сюзен. — Їх треба заборонити!

Обидві жінки нажахано дивилися, як Лу-Тзе поклав один смаколик собі до рота. Він обвів їх здивованим поглядом.

— Непогано, хоч мені більше смакує локриця, — сказав він.

— Тобто, ви не хочете ще одненького? — спитала Сюзен.

— Ні, дякую.

— Ви певні?

— Так. Але я був би радий скуштувати локрицю, якщо у вас є…

— Чи ви, як чернець, проходили якусь спецпідготовку?

— Щоб воювати з шоколадом, ні, — відповів Лу-Тзе. — Але ж хіба не написано: «Якщо з’їсиш забагато, не матимеш апетиту під час вечері»?

— То ви справді не станете їсти другого кавового боба в шоколаді?

— Ні, дякую.

Сюзен подивилася на Єдиність, яка тремтіла.

— Ти справді маєш смакові рецептори, так? — запитала вона, а тоді відчула, як її смикають за руку.

— Ви вдвох причаїться за он тим візком, а тоді біжить, коли отримаєте сигнал, — звелів Лу-Тзе. — Мерщій!

— А який сигнал?

Ми знатимемо, пролунав голос Лобсанґа.

Лу-Тзе дивився, як вони поспіхом рушили геть. Тоді взяв у руку свою мітлу і вийшов на вулицю, заповнену сірими людьми.

— Я перепрошую? — мовив він. — Чи могли б ви приділити мені хвилиночку вашої уваги, якщо ваша ласка?

— Що він робить? — здивувалася Сюзен, ховаючись за візочком.

Вони всі йдуть до нього, сказав Лобсанґ. Дехто з них озброєний. 

— Вони віддаватимуть накази, — сказала Сюзен.

Ти певна?

— Так. Вони навчилися цього від людей. Аудитори не звикли коритися наказам. Їх треба переконувати.

Він каже їм про Перше правило, а це означає, що в нього є план. Гадаю, він спрацьовує. Так! 

— Що він