Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож
Сходинка за сходинкою...
Крок за кроком...
Удар серця за ударом, готові вибити кров зі скронь.
Я вибіг на дах і завмер. Інші Стожари чи то спали химерно міцним для такої ночі сном, чи то вирішили не втручатися.
А може побоялися.
Бо природа дарує Стожарам їх сили, та це джерело нестримне, дике. І я на власній шкурі пережив, що може статись, якщо припинити його контролювати. Але одна справа — рослини. А тут — здатні знищити геть усе, спопелити, убити вогненними блискавицями. І невеличка, така мужня і гідна Смоляна, яка останнім часом слабша, ніж зазвичай. Яка так любить контролювати свій голос, рухи, сили, щоб не втрачати гордого, красивого вигляду. Щоб бути розважливою.
Та тут контролю не було. Блискавиці вже не просто влучали в вежу, а тоді зникали. Ні! Тепер вони лишалися тут, сполучаючи сліпучими венами чорні небеса та невисоку жіночу постать.
Вона стояла спиною до мене, з розкинутими в боки руками та піднятою до неба головою. Чорне волосся, не впокорене коштовними шпильками й нитками, розвівалося від вітру та розрядів, не займаючись, і огортало собою тіло дівчини, заміняючи шати. Бо ж ті, мабуть, згоріли. Одяг Стожара не такий невразливий, як його власник.
Нова блискавиця — і кам’яна долівка під ногами загула. Я миттєво виставив перед собою щит — як навчив мене колись Верен. Вогненний розряд, оповивши верхівку вежі, пробігся захисним куполом довкола мого тіла, не завдавши шкоди.
— Смоляно! — гукнув я щосили, але марно: її постать у полум’ї навіть не ворухнулась. Я набрав в груди побільше повітря: — СМОЛЯНО!!!
В її венах тік вогонь. Руки сяяли, і це добиралося до шиї та спини. Вона не чула мене, бо була надто поглинута свідомістю полум’я — нелюдською та могутньою, невпокореною. Лише Смоляна могла утнути таке і вижити.
Та перевіряти, наскільки довго може битись її цілком людське серце, я не збирався.
Зібравши докупи думки та зосередившись, спрямував усі сили на утримання захисту, і пішов уперед.
Крок за кроком.
Удар блискавиці за ударом. І м’язи, здається, вибухнуть наступної миті від напруги.
Стукіт серця настільки шалений, що виникає питання: як таке взагалі можливо? Воно билося так, наче то була наша остання ніч.
А може, так і буде?
Напевне. Варто тільки куполу впасти чи бодай ослабнути. Або... варто Смоляні цього захотіти. Моє тіло не переживе й одного такого розряду.
Крок за кроком. У полум’ї з шаленою температурою, в завісі крижаного дощу, який миттєво стає парою.
Крок за кроком.
Аж тут її тіло опиняється поряд і я огортаю його руками, мов крильми.
Зо п’ять блискавиць б’ють в купол водночас та він тріщить, але не нищиться. Іскри сипляться в різні боки і я обертаю Смоляну до себе обличчям.
В її очах — золотий вогонь. І цілком ясна свідомість.
— Що ти робиш?! — кричу я, перегукуючи рев стихії. Блискавки знову вдаряють.
Смоляна торкається долонею моєї щоки. Її шкіра дуже гаряча, як при високій температурі. І знову цей аромат післягрозового неба. Від нього в мене паморочиться в голові. І серце скоро зупиниться від ритму, що стає ще шаленішим.
— Ви можете не вірити, але я справді відчуваю щось лихе. І хочу бути певна, що зможу захистити тих, кого люблю, — прошепотіла вона. І я почув, не знаю, як, але почув.
Дівчина знову здійняла погляд до небес і блискавиці раптом втихомирилися, зникаючи все слабшими полум’яними нитками поміж хмар. Нас оповили холодні потоки дощу.
— Бачиш, я це контролюю, — мовила вона. Вогонь в її великих очах притих, поступившись місцем синій глибині. Я бачив той колір, хоч було дуже темно. Її очі були сповнені чи то сліз, чи то дощу.
Мокре довжелезне волосся обліпило тіло, перетворившись на холодне покривало. Ледь тремтячою рукою провів, забираючи мокрі пасма з її обличчя і шиї, і відчув тремтіння ніжного тіла. Чи то від холоду, чи то від чогось іншого — я поки не знав.
— Досить контролю.
Мій голос хрипкою хмаринкою пари завис в повітрі, та за мить зник, коли відстані між нашими устами не лишилось. Я обхопив обличчя Смоляни руками і цілував, цілував так, немов востаннє, як не робив цього з жодною іншою жінкою за всі роки, з жодною коханкою. Чи коханою? Але такої не було. Ніколи. Ніхто ще не розривав мені груди своїм поглядом та голосом і ні до кого іншого я не пішов би під блискавицями.
Вона відповіла на поцілунок.
Вдруге я прокинувся в обіймах, які огортали теплом і радістю, ще до того, як розплющив очі. Смоляна тихо дихала, поклавши голову мені на груди, і це б могло нагадувати пробудження в лісі десятилітньої давнини, якби зараз не було
