Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Її пальці, що судомно стискали дзеркало, трохи розслабились. Я поглянув на вихор перед нами зором Стожара — і побачив, як той трохи сповільнився.

— Іншим зором.

Смоляна послухалась. Ми ще довго стояли так, майже обіймаючись, ловлячи відблиски чогось у зображенні, видивляючись, відчуваючи потоки сили в ньому. Я пропускав свою енергію в дзеркало крізь долоні Смоляни, не запитуючи, навіщо і чому. Вона хотіла щось розгледіти — хай. Варто тільки допомогти їй в цьому, обережно, аби не збити з пантелику.

Знову з’явився вітраж. І вдруге — те саме видіння. Як його накрила попона. Та перед тим, як вона опустилася, скло відбило в собі червоні полум’яні язики.

А тоді чорнявка раптом обм’якла і впала б, якби я її не підхопив.

— Просто темна тривога, ото й усе. Хотіла зрозуміти, з чим вона пов’язана. Вже зо два тижні не можу нормально спати, — відповіла Смоляна неголосно. Благодар сидів на стільці поряд з її ліжком, Ратмир стояв трохи віддалік, а я — біля вікна, за яким займався світанок. Смоляна була непритомною кілька годин і ми не відходили від її ліжка, дослухаючись до пульсації її енергії та серцебиття.

— І тому треба було сидіти там так довго, що довела себе до цілковитого виснаження. А якби Чорногір не прийшов до тебе? Лежала б сама в тій залі, — мовив Благодар. В його голосі була тривога.

— Не треба мене вчити, не маленька, — буркнула дівчина. Він зітхнув:

— Я знаю. Гаразд. То ви побачили двічі те ж саме видіння — як вікно у вестибюлі закриває якась тканина? І відблиски полум’я в склі?

Дівчина кивнула.

— Але це може означати що завгодно. Може, його треба буде закрити, те вікно. З будь-якої причини. А червоне відбиття... хіба не може бути відображенням сходу сонця?

— Благодаре, я ні в чому вас не переконую. Я тому й пішла туди сама, аби всіх не збурювати. Але що бачила — те бачила. І Чорногір, між іншим, узрів те саме.

Благодар поглянув на мене — і я кивнув.

— Можливо, твоя тривога стосується Великого Викупу? Нам усім трохи не по собі через нього. В столиці буде багато белатів. Доведеться пропустити через кордон багатьох воїнів, серед них будуть Величні та їх Спадкоємці. Уже за тиждень, аби вони вчасно приїхали. Але ж ми робили це вже не раз, як і наші попередники. Дан там і він впорається, — неголосно проказав Ратмир. Я дивився на Смоляну і ловив себе на думці, що зараз вона виглядає ще беззахиснішою, ніж у тому підземеллі — бліда, з підпухлими очима, з губами, міцно стисненими щоразу, коли не треба було говорити. Та очі її палали рішучістю.

— Ратмире, не варто говорити зі мною, як з дитиною. Я все чудово усвідомлюю. Просто ви теж маєте мене розуміти.

— Ми розуміємо. Але ж це не означає, що нам не варто тебе заспокоювати, чи не так? — сказав старий Стожар.

Смоляна поглянула на Благодара вже спокійніше.

— Так. Пробач за різкість. Вже можете не перейматися, я в порядку. Хочу ще трохи відпочити, якщо ваша ласка. До речі, Ратмире, рада, що приїхав. За своїм буркотінням забула про це.

Ратмир ледь вклонився їй і я помітив, що очі його стали чомусь сумними. Ледь пересилив себе, аби не поглянути на його емоції. Не пасує.

— Відпочивай, впертий Стожаре, — промовив Благодар і, легенько провівши рукою по голові Смоляни, пішов до виходу. Я теж обернувся, щоб покинути Смолянину спальню, але мене спинив її голос:

— Чорногоре, лишись на хвилинку. Якщо тобі не важко.

— Так, звісно.

Ратмир та Благодар пішли, а я вирішив, що годі вже стовбичити на порозі, і всівся на стілець поряд із ліжком. Погляд мимоволі втупився в постіль — такої гарної я ще не бачив. Вона складалась з шифонової тканини, зшитої в кілька разів, кожен шар якої мав свій колір — від чорного до темно-синього чи фіолетового. А між ними було вшито сріблясті блискітки. Здавалося, що ліжко Смоляни вкрите нічним небом. Тканина мерехтіла й переливалася, то показуючи, то приховуючи маленькі «зірочки». Я згадав, як мерехтіли завше в косах Смоляни кришталеві намистини. Краса.

Зараз її волосся не було заплетене і вільно спадало плечима, огортаючи дівчину. На тлі його чорноти й темної постелі її лице видавалось іще блідішим. Очі синіли.

Спальня Смоляни була схожою на мою — та й вежі наші були збудовані по сусідству. Так само троє вузьких високих вікон та такі ж двері, за якими — балкон, що оперізував усю вежу і від провалля під ногами був відділений мармуровим парапетом. Тільки мій не мав жодних прикрас, був білим та й усе, а Смолянин обплітали пагони з червоними трояндами. Схоже, то були її улюблені квіти. Стіни всередині спальні такого ж кольору, як