Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін
— Помер! Помер? — закричали ґноми. — Помер! Тоді ми даремно боялися – скарб наш!
Вони посхоплювалися на ноги і застрибали на радощах.
— Так, помер, — підтвердив Роак. — Дрізд (хай ніколи не випаде його пір’я!) бачив Смоґа мертвим, а йому можна вірити. Він бачив, як дракон загинув у битві з людьми Есґарота – три ночі тому, коли сходив місяць.
Торінові далеко не відразу вдалося вгамувати ґномів і переконати їх вислухати крукові новини. Нарешті, закінчивши розповідь про битву, крук повів далі:
— То була радісна звістка, Торіне Дубощите. Можеш спокійно вертатися до своїх чертогів, усі скарби твої – на цю хвилину. Але сюди добираються не лише птахи. Вістка про загибель стража скарбів уже поширилася по всіх усюдах, а легенда про багатство Трора не забулася, переходячи довгі роки з вуст у вуста, — і багато хто не проти урвати частку здобичі. Військо ельфів уже в дорозі, а з ним – стерв’ятники, які очікують битви та кровопролиття. Люди над озером подейкують, що винуватці їхніх лих – ґноми, — адже Смоґ зруйнував їхнє місто і вони втратили дах над головою, та й багато з них загинуло. Вони теж збираються відшкодувати свої збитки коштом ваших скарбів – байдуже, живі ви чи мертві.
Хай ваша мудрість підкаже вам, який шлях обрати, але тринадцятеро ґномів – це тільки жалюгідні рештки великого племені Даріна, яке колись мешкало тут, а тепер розсіялося по світу. Прислухайтеся до моєї поради, не довіряйте Правителеві озерних людей – більшої довіри вартий той, хто застрелив дракона. Його ім’я Бард, він із Долу, з роду Ґіріона; чоловік він суворий, але щирий. Нам би хотілось, аби після непевних часів поміж ґномами, людьми й ельфами знову запанував мир, — але це може коштувати вам сили-силенної золота. Я скінчив.
Дослухавши, Торін вибухнув гнівом:
— Красно дякуємо, Роаку, сину Карка! Ми не забудемо тебе і твоє плем’я. Але доки ми живі, жодним злодіям чи розбійникам не відібрати в нас нашого золота. Якщо ти й надалі хочеш тішитися нашою вдячністю, принось нам новини про всіх, хто наближатиметься до Гори. Також я просив би, якщо серед вас є молодь із сильними крильми, щоб ти послав гінців до наших родичів у північні гори, на захід і на схід звідси, — нехай розкажуть їм про наше становище. А насамперед варто сповістити мого кузена Даїна із Залізного Кряжа, бо в нього багато добре озброєних воїнів і мешкає він найближче. Передай йому, хай поспішить!
— Не знаю, добре це рішення чи погане, — прокаркав Роак, — але я зроблю все, що зможу.
І він важко полетів геть.
— А тепер назад, до Гори! — крикнув Торін. — У нас обмаль часу.
— І харчового запасу! — підхопив Більбо, як завжди практичний, коли йшлося про їжу.
Хай там що, а він гадав, що із загибеллю дракона їхня пригода, власне кажучи, добігла кінця (і дуже помилявся), й волів би віддати чи не всю свою винагороду, аби лише мирно вийти з гри.
— Назад до Гори! — повторили ґноми хором, ніби й не почувши гобіта, — тож Більбо довелося почимчикувати за ними.
***
Як вам уже відомо з останніх подій, ґноми ще мали в запасі кілька днів. Вони ще раз обстежили печери і переконалися, що ввійти в Гору можна лише через Головну Браму – всі інші входи (звісно, крім маленьких потайних дверей) Смоґ давно зруйнував і завалив камінням, так що від них і сліду не лишилося. Тож тепер вони у поті чола заходились укріплювати головний вхід і прокладати нову стежку до нього. У Горі вони знайшли вдосталь інструментів стародавніх рудокопів, каменярів і будівельників, — а ґноми й досі були неабиякими майстрами гірничої справи.
Доки вони працювали, круки постійно приносили їм новини. Так вони дізналися, що Король ельфів повернув у бік озера, тож у них ще лишалося трохи часу. Вони почули і ще кращу новину: в ельфів утекло трійко поні, які блукали тепер самі по собі берегами Бистриці, недалеко від того місця, де ґноми залишили решту своїх припасів. Тому, доки всі працювали, Філі та Кілі, в супроводі крука, було послано на розшуки поні, щоб за їхньою допомогою привезти все, що вдасться.
Через чотири дні ґноми довідалися, що до Гори поспішає об’єднана армія ельфів і озерних людей. Але тепер вони підбадьорилися, бо Кілі та Філі привезли їжі на кілька тижнів (за ощадливого вживання) – звісно, то були переважно запиханці, які неабияк їм остогидли, проте навіть запиханці – це набагато краще, ніж нічого; до того ж ґноми перегородили браму муром із тесаного каміння, покладеного всуху, і мур вийшов дуже товстим і високим. У ньому ґному залишили отвори, крізь які могли стежити за підступами до Гори (або й стріляти), але входу не зробили. Вони видряпувались і спускались по драбинах, а каміння підтягали мотузками. Для струмка, з якого брала початок Бистриця, вони придумали зробити низеньку арочку попід новим муром і так розкопали його вузеньке річище, що між муром і водоспадом, який ніс води Бистриці у бік Долу, розлилася широка заводь. До брами тепер можна було дістатися лише вплав або вузьким виступом скелі, який починався праворуч від муру (якщо дивитися зсередини). Щодо поні, то ґноми підвели їх до початку сходів, які вели до старого мосту, розв’ючили і нагнали на південь, до господарів.
***
І ось однієї ночі на півдні, в долині Долу, раптом спалахнуло безліч вогників, ніби там запалили багаття і смолоскипи.
— Вони прийшли! — вигукнув Балін. — І їхній табір просто величезний. Мабуть, дісталися до долини в сутінках обома берегами річки.
Тієї ночі ґноми майже не спали. Щойно засірів світанок, як вони побачили з-за муру загін воїнів, що рухався з табору. Воїни підійшли до краю долини і повільно подерлись угору. Невдовзі ґноми роздивилися, що то озерні люди у бойових обладунках, а з ними – ельфи-лучники. Нарешті передня лава видерлася на уламки скель і опинилася на вершечку водоспаду, – який же був їхній подив, коли вони побачили заводь і мур зі свіжотесаного каміння, що перегородив браму.
Вони зупинилися, показуючи перед собою пальцями й перемовляючись, і
