Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін

РОЗДІЛ XVII

ГРЯНУЛА ГРОЗА

Наступного дня рано-вранці в таборі засурмили сурми. Невдовзі ґноми помітили, що вузькою стежкою біжить посланець. Він зупинився віддалік і, привітавши їх, спитав, чи погодиться зараз Торін вислухати нових послів, — бо надійшли свіжі новини і становище змінилося.

— Це завдяки Даїнові! — висловив здогад Торін. — Вони розвідали, що він на підході. Гадаю, це налаштує їх на інший лад!

І він гукнув посланцеві:

— Хай приходить небагато і без зброї – тоді я вислухаю їх!

Десь опівдні вдалині замайоріли прапори Лісу й Озера. Наближалося двадцятеро. На початку стежки вони поклали на землю мечі та списи й підійшли до брами. Ґноми з подивом побачили серед них Барда та Короля ельфів, а перед ними йшов якийсь старий у плащі й каптурі, несучи в руках дерев’яну скриньку, окуту залізом.

— Вітаю тебе, Торіне! — гукнув Бард. — Ти не передумав?

— Моє рішення не міняється лише через те, що кілька разів зійшло й сіло сонце, — відповів Торін. — Ти прийшов, аби ставити мені даремні питання? Ельфійське військо не відіслано, як я звелів! Доки воно тут, ти марно торгуватимешся зі мною.

— Отже, не існує нічого такого, заради чого ти поступився б частиною твого золота?

— Нічого, що міг би запропонувати мені ти або твої приятелі.

— А що скажеш про Дорог-камінь Траїна? — спитав Бард, і тієї ж миті старий відчинив скриньку й підняв самоцвіт високо над головою.

З його долоні вдарило яскраве сяйво, сліпучо-біле у світлі ранку.

Торін занімів од подиву та збентеження. Тривалий час ніхто не промовив ані слова.

Нарешті Торін порушив мовчанку, і його голос був налитий гнівом.

— Цей камінь належав моєму батькові, а зараз належить мені, — карбував він слова. — Чого це я маю викуповувати свою власність?

Але цікавість узяла гору, й він додав:

— Але як вам до рук потрапив спадковий клейнод мого роду – якщо годиться ставити такі питання злодіям?

— Ми не злодії, — заперечив Бард. — Ми віддамо тобі твою власність в обмін на свою.

— Як він до вас потрапив? — закричав Торін, скаженіючи від люті.

— Це я віддав його їм! — пропищав, визираючи з-над муру, на смерть переляканий Більбо.

— Ти?! Ти?! — зарепетував Торін, повертаючись до нього і згрібаючи його в оберемок обома руками. — Гобіт ти нещасний! Куций ти… зломщик! — випалив він, не знаходячи слів од обурення, і трусонув бідолашного Більбо, наче кролика.

— Присягаюся бородою Даріна! Трапився б мені зараз Ґандальф! Хай буде він проклятий за те, що відкопав тебе! Хай йому борода відсохне! А щодо тебе – я жбурну тебе на скелі! — прокричав він і підняв Більбо в повітря.

— Зупинися! Твоє бажання здійснилося! — пролунав чийсь голос.

Старий зі скринькою скинув каптур і плащ.

— Ґандальф тут! І, здається, саме вчасно. Тобі не подобається мій Зломщик – нехай, але, будь ласка, не каліч його. Опусти його і послухай спершу, що він скаже!

— По-моєму, ви всі змовилися! — буркнув Торін і знехотя поставив Більбо на вершечок муру. — Ніколи більше не матиму справ із чарівниками та їхніми приятелями. Ну, то що скажеш, щурячий ти виплодку?

— Лишенько! Ой, лишенько мені! — пробелькотів Більбо. — Розумію, все це дуже неприємно. Може, ви пам’ятаєте, як казали, що я сам зможу вибрати свою чотирнадцяту частку? Можливо, я сприйняв ваші слова надто буквально – мені розповідали, що ґноми часом чемніші на словах, аніж на ділі. Та все одно був час, коли ви, здається, думали, що я приніс вам якусь користь. «Щурячий виплодку» – он воно як! Оце й усі «послуги», які ви мені обіцяли, Торіне, від свого імені та від імені вашої рідні? Вважайте, що я добровільно відступаюся від своєї частки, та й покінчімо з цим раз і назавжди!

— І вважатиму! — похмуро процідив Торін. — От і забирайся геть – і більше ніколи не потрапляй мені на очі!

Тоді ґном повернувся і гукнув через мур:

— Мене зраджено! Розрахунок був правильний: я не встою, щоб не викупити Дорог-камінь, мій родовий клейнод. За нього я дам одну чотирнадцяту частку скарбів сріблом і золотом, тільки не самоцвітами, — але це має вважатися часткою, обіцяною оцьому-о зрадникові: з такою винагородою він нас і покине, а ви можете ділити її, як вам завгодно. Не сумніваюсь, він дістане якусь мізерію. Забирайте його, якщо хочете, щоб він залишився живий, — я не маю до нього ні крихти приязні.

— Забирайся до своїх приятелів! — буркнув він до Більбо. — А то я скину тебе вниз.

— А як щодо золота і срібла? — пропищав Більбо.

— Відішлемо слідом за тобою, коли приготуємо, — вибухнув Торін. — Лізь униз!

— Доки не буде викупу, камінь залишиться в нас! — гукнув Бард.

— Як на Короля під Горою ти поводишся не надто шляхетно, — докинув Ґандальф. — Але все ще може змінитись.

— Атож! — огризнувся Торін.

І такою сильною була мана, яку наслали на нього скарби, що він уже міркував, чи не можна було б за допомогою Даїна перехопити Дорог-камінь і не сплатити викупу.

А Більбо переліз через мур і подався геть ні з чим (і це за всі його труди!), якщо не рахувати обладунків, якими його обдарував Торін.

Не одному ґномові стало у глибині душі соромно і шкода, що він іде від них отак.

— До побачення! — гукнув їм Більбо. — Може, ми колись зустрінемось як друзі.

— Геть! — гаркнув Торін. — На тобі кольчуга, виготовлена руками моїх одноплемінників, — хоч вона й занадто гарна для тебе. Стрілою її не пробити, але якщо ти не поквапишся, я прострілю твої миршаві ноги. Тож піддай ходу!

— Вгамуйся! — гукнув йому Бард. — Ми даємо тобі час до завтра. Опівдні ми повернемось і перевіримо, чи відрахував ти належний викуп за камінь. Якщо все буде без обману, ми підемо геть, а ельфійське військо повернеться назад до лісу. А наразі – до побачення!

З цим вони повернулися до табору, а Торін послав гінців Роака до Даїна, щоб повідомити його про те, що трапилось, і попросити поквапитися.

***

Минув день, а потім і ніч. Наступного дня вітер повіяв із заходу і небо потемніло та спохмурніло. Ще було досить рано, коли в таборі зчинився галас. Скороходи донесли, що біля східної відноги Гори з’явилося чимало ґномів, котрі тепер поспішають у Діл. Надходив Даїн. Він ішов цілу ніч і тому прибув раніше, ніж очікували. Кожен із його