Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін
Король ельфів отримав останні новини від власних вістунів і від птахів, які приязно ставилися до його народу, — й уже знав про те, що трапилось. І справді: серед пернатих, які жили на узгранич-чі Драконового Пустища, зчинився великий розрух. У повітрі кружляли незліченні зграї, і швидкокрилі пташині гінці ширяли по всьому небу. Над узліссями стояв щебет, свист і цвірінчання. Над усім Морок-лісом лунала вістка: «Смоґ мертвий!» Скрізь шелестіло листя і нашорошувалися вуха. Навіть раніше, ніж Король ельфів вирушив у похід, новини поширилися на захід і докотилися до борів на схилах Імлистих Гір; Беорн уже почув їх у своїй дерев’яній оселі, а ґобліни вже зійшлися на раду в своїх печерах.
— Боюся, ми вже не почуємо про Торіна Дубощита, — промовив Король ельфів. — Йому було б краще залишитися моїм гостем. Але все одно, — додав він, — і лихий вітер часом приносить добру вість.
Він-бо не забув легенди про багатства Трора. Ось чому Бардові гінці застали його в путі на чолі численних списоносців і лучників. Над ними хмарою кружляли ворони, думаючи, що ось-ось розпочнеться війна, якої не було в цих краях довгі віки.
Проте, одержавши від Барда прохання про допомогу, король зглянувся над озерними людьми, бо ж був владикою народу доброго та милосердного, — тому, розвернувши свою рать, яка прямувала до Гори, він поспішив тепер униз по ріці до Довгого Озера. Оскільки його воїнам забракло човнів і плотів, вони були змушені поволі рухатися пішки, але великі запаси харчів було вислано вперед водою. І все ж ельфи – прудконогий народ, і хоча вони відвикли від боліт і непевних земель поміж лісом та озером, однак просувалися досить швидко. Уже через п’ять днів після загибелі дракона вони вийшли на берег озера і побачили руїни міста. Як і слід було сподіватися, прийняли ельфів добре, і люди під проводом Правителя міста готові були укласти будь-яку угоду на віддяку за допомогу Короля ельфів.
Невдовзі розробили план дій. Разом із жінками та дітьми, старими та немічними над озером залишився Правитель, а також деякі ремісники-городяни та чимало майстрів-ельфів: вони стали валити дерева і виловлювати з води колоди, сплавлені з лісу рікою. Потім заходилися будувати на узбережжі хатини, щоб розселити людей на зиму, а також, під орудою Правителя, почали розплановувати нове місто, яке мало стати навіть більшим і гарнішим, аніж раніше, — проте не на старому місці. Вони перемістилися північніше – вище понад берегом, бо їх не відпускав страх перед водами, де лежав мертвий дракон. Ніколи йому вже не повернутися на золоте ложе – він застиг, холодний, як камінь, розкидавши свої кільця на нерівному дні озера. Багато століть його велетенські кістки виднілись у безвітряну погоду поміж обгорілими палями старого міста. Мало хто наважувався перепливати човном те прокляте місце, й уже поготів ніхто не смів пірнати у збрижену воду по самоцвіти, які висипалися з зітлілого драконового панцера.
Але ті люди, котрі могли тримати в руках зброю, а також майже вся рать Короля ельфів, зібрались у похід на північ – до Гори. І на одинадцятий день після зруйнування міста перші лави їхнього війська проминули кам’яну браму за озером і ступили на спустошені драконом землі.
РОЗДІЛ XV
ХМАРИ ЗБИРАЮТЬСЯ
А зараз повернімося до Більбо та ґномів. Цілу ніч вони вартували по черзі, потому настав ранок – а вони не почули й не побачили нічого загрозливого. Тільки птаство все збиралося і збиралося. Пташині зграї летіли з півдня, а ворони, які жили довкола Гори, кружляли над нею і без угаву кричали.
— Трапилося щось дивне, — промовив Торін. — Час осінніх перельотів уже минув, це все тутешні пташки – шпаки, зяблики, а ген удалині ширяє багато стерв’ятників, ніби десь точиться битва!
Раптом Більбо простягнув руку.
— Погляньте, старий дрізд повернувся! — закричав він. — Напевно, він утік, коли Смоґ розтрощив наш схил, але равлики навряд чи врятувалися…
То і справді був старий дрізд – і, коли Більбо показав на нього пальцем, він підлетів до них і вмостився на камені. Потім стріпнув крилами і заспівав, відтак схилив голівку набік, ніби прислухаючись, — і знову заспівав, і знову прислухався.
— Гадаю, він намагається щось нам сказати, — зауважив Балін, — але мені важко розібрати мову дроздів – вона дуже швидка та складна. А ти, Торбине, щось розумієш?
— Не зовсім, — відповів Більбо (власне, він узагалі нічого не розумів), — але наш старий приятель, здається, дуже збуджений.
— Ну чому він не крук! — пошкодував Балін.
— Я думав, вони тобі не до вподоби! Здається, ти дуже сполошився через них, коли ми проходили тут раніше.
— Та то ж були ворони! До того ж паскудні нечеми, підозрілі на вигляд. Чув би ти ті мерзенні прізвиська, які вони викрикували нам услід! А от круки не такі. Колись вони жили з племенем Трора у великій дружбі – приносили нам таємні відомості, а ми винагороджували їх різними блискучими штукенціями, які вони залюбки ховали у гніздах. Вони живуть дуже довго, мають добру пам’ять і передають свою мудрість пташенятам. Замолоду я знав багатьох скельних круків. Оцей-от бескет зветься Кручим, бо тут, над вартівнею, жила знаменита пара мудрих круків – старий Карк і його кручиха. Але не думаю, що хтось із тієї стародавньої породи живий і нині.
Щойно він закінчив, як старий дрізд голосно скрикнув і миттю полетів геть.
— Ми його не розуміємо, але я певен, що цей старий птах розуміє нас, — промовив Балін. — Будьте уважні – ось побачите, зараз щось трапиться!
Невдовзі вони почули тріпотіння крил – повернувся дрізд, а з ним прилетів великий старезний крук. Він був напівсліпий, із полисілою головою і ледве летів. Крук незграбно приземлився перед ґномами, повільно махаючи крилами, і підскочив до Торіна.
— О Торіне, сину Траїна, і ти, Баліне, сину Фундіна, — прокар-кав він (і Більбо теж розумів, що він каже, бо говорив він звичайною мовою, а не пташиною). — Я Роак, син Карка. Карк помер, але колись ви добре його знали. Минуло вже тричі по п’ятдесят літ і ще три роки, відколи я вилупився з яйця, але я не забув, що
