День повернення додому - Рей Бредбері

— Зірниця, — зметикував він і пішов спати.

Вони повернулася лише над ранок, щойно зійшла роса.

Сімейне життя вдалося. Варто було їй лише поглянути на нього, як думка про те, що вона є єдиною на цілий світ жінкою, одруженою із крилатим чоловіком, надихала її. «Хто ще може таким похвалитися?» — бувало, запитувала вона своє люстерко. «А ніхто!» — не барилося воно з відповіддю.

А він, своєю чергою, відкрив для себе, що за її зовнішністю крилися виняткова доброта, лагідність і розуміння. Він підлаштувався під неї, змінив свої кулінарні вподобання, намагався не розмахувати крилами у домі. Його невимовно нервували побитий посуд і лампи, через те він тримався від них подалі. Та й режим сну змінився, тому що ночі тепер не годилися для польотів. Вона навзаєм пристосувала стільці так, щоби його крилам було зручно — тут додала набивки, там забрала зайву, а мовлені нею слова були саме тими словами, за які він її кохав.

— Всі ми живемо у коконах, кожен у власному. Лише поглянь, наприклад, на мене, яка я негарна, — якось сказала вона. — Але одного дня я покину свій кокон і розправлю крила, такі ж самі прекрасні, як і твої.

— Ти вже давно його покинула, — сказав він.

Вона замислилася і промовила згідливо:

— Твоя правда… і я навіть знаю, коли це трапилося. Тоді, коли у лісових хащах я шукала корову, а знайшла намет!

Вони обоє розреготалися. Коли він обіймав її, вона почувалася такою вродливою, що для сумнівів не зосталося місця: заміжжя вихопило її з миршавої оболонки, як вихоплюють з піхов сяйливий меч.

У них з’явилися діти. Спочатку він (і лише він) побоювався, що вони будуть крилатими.

— Дурниці, я тільки радітиму! — казала вона. — Не будуть вештатися під ногами!

— Ага, — вигукнув він, — зате плутатимуться у твоєму волоссі!

— Не лякай мене так! — вигукнула Брунілла.

Народилося четверо: три хлопчики і дівчинка. Вони були такими вітрогонами, що направду здавалося ніби крилаті. Вже через кілька років вигналися, як гриби, й у спекотні літні дні просили тата посидіти з ними під яблунею й, остудивши їх своїми крилами, розповідати невтолимі, осяяні зорями билиці-небилиці про острови хмар і небесні океани, про тонкі матерії туманів і вітрів; про те, як лакомо тане у роті зірка чи яке смаковите студене гірське повітря, і як це бути каменем, що летить сторчголов з Евересту, а в останню мить, розправивши крила, немов пелюстки, розквітає зеленою квіткою.

Отаким було його сімейне життя.

І сьогодні, шість років опісля, сидить дядько Ейнар під тією самою яблунею, сидить понурий, роздратований і злий. Не тому, що йому так подобається, а тому що навіть через стільки літ він не може літати вільготним нічним небом: його надчуття так і не повернулося до нього. То ж він і сидить сидьма у скорботі — викапаний тобі літній зелений парасоль, покинутий, забутий наприкінці сезону безпечальними відпочивальниками, котрі раніше шукали прихистку у його тонкому затінку. Невже йому судилося довіку отут нидіти? Невже він так і житиме зі страхом, що хтось побачить, як він літає вдень? Невже він приречений лише слугувати дружині сушкою для прання чи віялом для дітей у серпневий спекотний день? Скільки себе пам’ятає, він заробляв на прожиток тим, що виконував доручення Родини, літаючи швидше від урагану. Він бумерангом проносився над пагорбами і долинами, а приземлявся, як пух. Він завжди був при грошах: Родина відпочивати не давала! А тепер? Чого він вартий тепер? Як гірко!! Крила здригнулися, сколихнули повітря, — і наче грім загримів.

— Татусю! — вигукнула маленька Меґ.

Діти стояли, дивлячись на його похмуре обличчя.

— Тату, — сказав Рональд, — загримкочи ще раз!

— Зараз ще холодно, бо березень, але ось-ось підуть дощі, то й матимеш вдосталь і грому, — відповів дядько Ейнар.

— Підеш подивитися на нас? — запитав Майкл.

— Та ну, дай татові спокій, нехай собі помріє!

Він зараз не гнався ні за любов’ю, ні за дітьми любові, ні за любов’ю дітей. Він мріяв лише про небеса, піднебесся, небокраї, надземний безкрай — уночі чи вдень, у сяйві місяця, зірок чи сонця, хмурні чи погідні, це неодмінно були небеса, і піднебесся, і небокраї, що мчали попереду тебе, коли він злітав. Але він тут — веслує крильми на вигоні біля самої землі, щоби хтось, бува, не побачив.

Злидень у злиденній дірі!

— Татусю, ходи подивишся на нас! Вже березень! — кричала Меґ. — Ми йдемо на Пагорб, там і з міста діти будуть!

— А що за пагорб? — буркнув дядечко Ейнар.

— Та ж Пагорб Повітряних Зміїв! — закричали вони хором.

Тепер він поглянув на них.

Кожен із них тримав великого паперового змія, їхні обличчя вкрилися потом, а личка аж світилися захватом в передчутті свята. У своїх маленьких пальчиках вони тримали клубочки білих мотузок. А з червоних, блакитних, жовтих і зелених зміїв звисали хвости із бавовняних і шовкових стрічок.

— Ми будемо запускати наших зміїв! — сказав Рональд. — Хіба ти не підеш з нами?

— Ні, — сказав Ейнар сумно, — не можна, щоб мене хтось бачив, інакше потрапимо у халепу.

— Ти можеш заховатися в лісі і дивитися звідти, — сказала Меґ. — Ми самі зробили своїх зміїв! Бо знаємо, як робити!

— Звідки ви знаєте?

— Ти — наш тато, — вигукнули вони хором, — тому і знаємо!

Він затримав на них погляд. Зітхнув:

— Свято повітряних зміїв, кажете?

— Так, тату!

— І я виграю! — кричала Меґ.

— Ні, я! — вигукував Майкл.

— Я, я! — заперечив Стефен.

— Хай йому всячина! — вигукнув дядечко Ейнар, підстрибуючи високо у повітря, і крила його задзвеніли, наче литаври. — Діти! Діти, я дуже-дуже люблю вас!

— Тату, що трапилося? — запитав, відсахуючись, Майкл.

— Нічого, нічого, нічого! — повторював Ейнар. Він щонайширше випростав свої крила, зібрався з духом… Бумммц! Крила вдарили, наче барабанні тарілки! Від сильного вихору діти попадали на землю. — Дійшло! Дійшло! Я вільний знову! Наче іскра в комині! Ніби пір’їна на вітрі! Брунілло! — Ейнар позирнув на дім, звідки на поклик з’явилася його дружина. — Я вільний! — закричав він, звівшись навшпиньки, розчервонілий, високий. — Чуєш, Брунілло, мені не потрібна ніч. Тепер я можу літати вдень! Мені не потрібна ніч! Я літатиму кожного дня, будь-якого дня, віднині і довіку! Але ж, Господи, я гаю час на балачки! Поглянь!

І поки всі рідні зачудовано на нього дивилися, він відірвав першому-ліпшому змієві хвоста, прив’язав його собі ззаду до пояса, схопив мотузку, один її кінець затиснув у зубах, а інший тицьнув комусь із дітей, і шугонув високо-високо у небеса, в обійми березневого вітру!

Через галявини, попри ферми,