День повернення додому - Рей Бредбері
«Увага!»
Бенкетувальники затамували подих. Десь далеко у місті годинник вибив шосту ранку. Свято закінчувалося. В унісон бою курантів годинника сотня голосів почали співати пісні, яким було літ десь із чотириста, пісні, яких Тімоті не міг знати. Руки родичів сплітались, ледь похитувались; вони співали, а десь там, у холодному ранковому місті, годинник на ратуші вдарив востаннє і затих.
Тімоті заспівав. Він не знав ні слів, ні мелодії, але чомусь він співав, і в нього це виходило само собою. Він метнув погляд на зачинені двері нагорі.
— Дякую, Сесі, — прошепотів він. — Я тобі пробачаю. Дякую.
Потім він просто розслабився і дозволив словам злітати угору голосом Сесі.
Почалося гамірне розставання. Мама з татом стояли на порозі, прощально потискали руки і розціловувалися почергово з усіма родичами. Крізь відчинені двері було видно, як на сході барвиться небокрай. У кімнату прокрався холодний вітер. Тим часом Тімоті відчув, ніби щось його підхопило і ось він уже переходить із одного тіла в інше, відчув, як завдяки Сесі опинився у дядькові Фраєві і дивиться на світ його очима, а лице в нього як печене яблуко, а через мить він злетів сухим листочком над будинком і пробудженими схилами. Потім, розгонисто біжучи запилюженою стежкою, Тімоті відчув, як горять вогнем його очі, як ранок холодить його шерсть — він перебував у дядькові Вільямові, котрий саме зараз поспішав чимшвидше покинути улоговину…
Немов камінець у роті дядька Ейнара,[2] Тімоті метлявся поміж перетинчастого ляскання крил, що закривали небо. А потім він назавжди повернувся у своє тіло.
Світало. Останні гості покидали забаву, обіймаючись, плачучи і скаржачись на те, що світ стає для них все тіснішим. Були часи, коли вони зустрічалися щороку, а тепер між зустрічами минали десятки літ.
— Не забувайте, — вигукнув хтось, — зустрічаємось у Салемі[3] в 1970-у!
«Салем. — Заціпенілий розум Тімоті знову прокрутив ці слова. — Салем, 1970. Там буде дядько Фрай і загорнута у пожовклий саван бабця у тисячному коліні, тато з мамою, Елен, Лора, Сесі та всі інші. Але чи буде він там? Чи може він сподіватися, що доживе до того часу?» З останнім затихаючим поривом вітру геть усі вони зникли — ця тьма шарфів, ця тьма крилатих істот, ця тьма сухого листя, ця тьма скиглячих, здушених звуків, ця тьма ночей, шаленства і мрій.
Мама зачинила двері. Лора взялася за мітлу.
— Не треба, доню, — сказала мама, — поприбираємо ввечері, а зараз нам треба поспати.
Сім’я розбіглася — хто у погріб, хто нагору. Тімоті йшов через прикрашену крепом вітальню, похнюпивши голову. Минаючи дзеркало, яким гралися на вечірці, він побачив у ньому своє відображення — бляклу смертну постать, замерзлу і тремтячу.
— Тімоті, — промовила мама.
Вона підійшла і погладила рукою його обличчя.
— Синку, — зітхнула вона, — ми любимо тебе, пам’ятай це. Ми всі любимо тебе. Немає значення, наскільки ти відрізняєшся від нас, немає значення, чи покинеш ти нас колись. — Вона поцілувала його у щоку. — І навіть коли ти помреш, твій прах спочиватиме непотривоженим, ми подбаємо про це. Ти упокоїшся в мирі навіки, а я відвідуватиму твою могилу кожного надвечір’я Дня Усіх Святих[4] і переховуватиму твій прах ще надійніше…
У будинку запанувала тиша. Десь далеко над пагорбом здійнявся вітер останнім метушливим роєм кажанів.
Тімоті піднімався сходами нагору, сходинка за сходинкою, і гірко плакав.
Дядько Ейнар
— Це ж займе лише хвилинку, — наполягала миловида дружина дядька Ейнара.
— Я відмовляюся, — сказав він, — і це зайняло лише секунду!
— Я гарувала від досвіта, — провадила вона своє, намагаючись випростати спину, — а ти палець об палець не вдариш, щоби мені допомогти? Збирається на дощ!
— То хай собі збирається, — він підвищив голос, — я не хочу, щоби мене торохнула блискавка через твоє прання.
— Ти ж можеш це зробити граючись, я й оком не встигну кліпнути!
— Повторюю ще раз: я відмовляюся. — Широкі, немовби парусинові крила дядька Ейнара нервово й обурено зумкотіли за його спиною.
Вона тицьнула йому тонкий шнурок, на який були прищіплені з чотири дюжини щойно випраних речей. Він з огидою покрутив його.
— Ось до чого я докотився, — ображено бубонів собі під ніс Ейнар, — ось до чого, ось до чого, ось до чого! — І ледь не вмився гіркими і злими слізьми.
— Не плач, бо ще більше намочиш прання, — сказала дружина, — давай злітай і просуши його!
— Просуши, — його голос звучав низько, глухо і дуже скривджено, — їй, бач, байдуже, чи рине злива, чи бабахне громовиця!
— Якби сьогодні було сонячно і погожо, мені б і на думку не спало про таке тебе просити, — розважливо заперечила вона. — А так, якщо ти не допоможеш, то вся моя праця гарма-дарма. Хіба от що, я спробую розвісити у домі…
Це його переконало. Він найбільше не терпів, коли прання гірляндами, стягами звисало по кімнатах, і тоді йому доводилося плазувати, щоби дістатися куди-небудь. Дядько Ейнар підстрибнув. Залопотіли великі зелені крила.
— Лише на вигін, не далі загорожі!
Вихор: він злетів угору, зголоднілі за небом крила наче смакували повітря. Ви б навіть не встигли вимовити: «У дядька Ейнара зелені крила», як він уже промайнув над своїм обійстям, а за ним у повітрянім гуготінні і вилясках крил туго випинався шнурок із пранням.
— Лови!
Повертаючись назад, дядько плавно спустив сухий, наче поп-корн, одяг униз, на покривала, які дружина заздалегідь розстелила на землі.
— Дякую! — крикнула вона.
— Гех, — крикнув він, і гайнув під яблуню думати свої думи.
Прегарні, шовковисті крила дядька Ейнара звисали позаду нього, наче бірюзові вітрила. Коли він чхав чи робив різкий рух, вони дзумкотіли і шурхотіли з-за спини. Дядько Ейнар був одним із небагатьох у Родині, чий талант був зримим. Усі його поганські кузени, племінники та брати, затаївшись у маленьких містечках, розкиданих по білому світі, химородили, або відьмакували, або перебивалися кровопивством, або віялися над землею мандрівними вогниками, або, посріблені місячним сяйвом, гасали вовкулаками по лісах. Вони були сяк-так убезпечені від людського
