День повернення додому - Рей Бредбері
Він ішов тінистою вуличкою. Раптом йому здалося, наче краєм ока він побачив стару — зморщену, як засушений інжир, голу, як зернятко чортополоху. Вона наче пливла поміж гіллям глоду із встромленим у груди кедровим кілком.
Хтось закричав!
Щось лунко врізалося у його голову. Чорний дрізд, висмикнувши пасмо дядькового волосся, стрімко злітав у небо.
Він погрозив пташці кулаком, підійняв із землі камінь.
— Спробуй налякати мене, ану ж! — закричав він.
Важко дихаючи, він бачив, як дрізд, покружлявши над ним, всівся на гілку і став чекати слушної миті, щоби знову вчепитись у волосся.
Він удав, начебто дрізд його не цікавить, і відвернувся.
Почув шурхотіння крил.
Підстрибнув, схопив:
— Сесі! Вона у мене!
Дрізд бився у його руках, пронизливо кричучи.
— Сесі! — покликав він, крізь просвіти між пальцями спостерігаючи за переляканим чорним створінням.
Пташка дзьобала його руки до крові.
— Я тебе задушу, Сесі, якщо ти мені не допоможеш!
Пташка заверещала ще дужче і дзьобнула ще раз.
Він все міцніше стискав пальці у кулак, ще міцніше, і ще міцніше…
Врешті-решт він кинув мертвого дрозда на землю і пішов геть звідти, жодного разу так і не оглянувшись.
Дядько Джон прямував до яру, що простягався через самісінький центр Мелліна. Цікаво, що зараз відбувається у домі, думав він. Чи зателефонувала мама Сесі вже до всіх родичів? Чи перелякалися Елісти? Він похитувався наче п’яний, з-під пахв стікали великі озера поту. Що ж, хай ще трохи полякаються. А йому вже осточортіло боятися. Він ще якийсь час пошукає Сесі і піде у відділок.
На березі річки він засміявся, уявивши собі, як Еліоти несамовито метушаться, намагаючись знайти вихід із цієї ситуації. Але виходу не було! Вони мусять вмовити Сесі допомогти йому. Вони не можуть допустити, щоби добрий старий дядечко Джон помер божевільним, ну звичайно ж, ні.
Глибоко з-під води, наче дула пневматичних пістолетів, на нього витріщилися круглі чорні очі.
У спекотні літні полудні Сесі полюбляла забратися у голову річкового рака — у розмитий і безбарвний світ. Вона часто вистромляла очка-горошини на рухомих стебельцях і насолоджувалася плавним плином струмка, його приємною прохолодою і химерним мерехтінням світла у ньому. Вдихаючи й видихаючи поживний дріб’язок, приношуваний водою, вона тримала поперед себе, наче елегантний куверт, м’язисті замшілі клешні — набучавілі і наточені, ніби ножниці. Вона бачила, як сягнистими кроками по дну струмка у пошуках раків до неї наближалися ноги хлопчаків, чула їхні відлеглі, приглушені водою перегуки. Бліді пальці занурювалися у воду, перевертали каміння, хапали ошалілу річкову дрібноту і жбурляли у відкриті бляшанки, де вже метушилося без ліку впійманих раків, від чого кожна бляшанка була схожа на оживлену корзину для використаного паперу.
Вона бачила, як над її камінним прихистком балансують бліді стебла хлопчачих ніг, бачила відбиток голого попереку, що впав на заболочене піщане дно, бачила сторожко завислу невпевнену руку; чула розпалений шепіт хлопчика, котрий помітив під каменем здобич. Через мить рука стрімко плюснула у воду, і камінь відкотився. Сесі у заселеному тілі рака швидко заворушила хвостовим плавником, здійнявши хмарку брудного піску, і зникла, віднесена течією.
Вона переселялася під інший камінь, щоби знову пересівати пісок, гордо тримаючи клешні поперед себе, її крихітні очка-горошини полискували чорнотою, коли вода струмка наповнювала її рот бульбашками із холодком, холодком, холодком…
Від самої лише думки про те, що Сесі може бути десь тут, поруч, у будь-якій живій істоті, він ще більше шаленів. У першій-ліпшій білці чи бурундукові, у якій-небудь заразній бактерії, та навіть у його власному болящому тілі — Сесі могла бути будь-де. Вона могла навіть перебувати в амебі…
Інколи у спекотний літній полудень Сесі направду полюбляла забратися в амебу, то навдивовижу метушливу, то нерішуче завислу у глибинах старого, натомленого буттям і наповненого по-філософськи темною водою колодязя. У такі дні, коли світ високо над нею, над незрушними водами, видавався застиглим спекотним жахіттям, що ніби припечатував усе суще на землі, вона, дрімотно здригаючись, лежала у горловині колодязя, холодна і подаленіла. А десь там, угорі, дерева стояли немов міражі, охоплені зеленим полум’ям. Пташки нагадували бронзові печатки, якими, промокнувши їх у чорнило, проштемпельовують мозок. Будинки парували, неначе гнойовища. А коли зачинялися двері, то наче стріляли з гвинтівки. Єдиним приємним звуком у цьому киплячому полудні був астматичний придих колодязної води, напомпуваної у порцелянове горнятко, щоби звідти її могла втягнути стара крізь поношені і тирчливі, немов у скелета, порцелянові зуби. Зверху до Сесі долинало трудне шаркання капців старої, її пропечений серпневим сонцем натужний голос. Затаївшись на самісінькому дні, де найпрохолодніше, вдивляючись угору крізь лунку і пітьмаву колодязну трубу, Сесі чула металеве посмоктування ручки насоса, якою енергійно орудувала спітніла стара — нараз і вода, й амеба разом із Сесі стрімко понеслися тією трубою, щоби пролитися у горнятко, над яким вже нетерпеливилися пересохлі на сонці губи. І тоді, коли губи стискалися для ковтка, і горнятко нахилялося, і порцеляна стрічалася із порцеляною, тільки тоді Сесі покидала насаджене місце…
Джон спіткнувся і плюхнувся обличчям у потік!
Замість того щоби підвестися, він лише сів і по-дурнуватому дивився, як із нього стікає вода. Нараз він почав розкидати каміння, закричав, з лайкою хапаючи і гублячи раків. Дзвони у його голові забамкали гучніше. А тоді мимо нього шерегою пропливли по воді тіла, які давно пішли у небуття, але виглядали наче живі. Білі, немовби глисти, перевернуті горілиць, вони сунули мимо нього, наче ніким не керовані ляльки. Течія підкидала їхні голови і повертала обличчя до нього, являючи на кожному знайомі риси Еліотів.
Так і сидячи у воді, він розридався. Він доконче потребував допомоги Сесі, але хіба можна сподіватися цієї допомоги тепер, коли поводишся як дурень, проклинаєш і ненавидиш Сесі, погрожуєш їй і Родині?
Він підвівся, пообтріпувався. Виліз із струмка і рушив угору. Пішов геть від потічка у сторону пагорба. Зоставалося лише одне: вмовити кожного члена Родини окремо. Благати заступитися за нього. Нехай вони попросять Сесі чимшвидше повернутися додому.
У приймальню похоронного бюро, що знаходилося на Корт-стріт, відчинилися двері. Власник, куций вусань із добре поголеною маківкою і тонкими та чутливими руками, підвів голову. Він змінився на обличчі.
— О, це ви, дядьку Джоне, — мовив він.
— Племіннику Баєн, — сказав Джон, ще досі мокрий через інцидент із струмком, — мені потрібна твоя допомога… Ти бачився із Сесі?
— Чи я бачився із нею? — Баєн нагнувся над мармуровим столом, на якому лежало тіло, яке він готував до погребу, і засміявся.
