День повернення додому - Рей Бредбері
— Я розумію, — прошепотів дядько Джейсон, — Тімоті ще доросте.
— Звичайно, що так, — виклично підтвердила мама.
Полум’я свічок здригалося щоразу, коли тіні йшли і поверталися, блукали чи прогулювалися десятками старожитніх кімнат, затхлих, запліснявілих. Тімоті стало холодно. Вдихнувши гарячий запах воску і мимоволі схопивши свічку, він почав ходити із нею по всьому будинку, прикидаючись, ніби поправляє креп.
— Тімоті, — із-за розмальованої стіни почувся знайомий зміїний голос. — Тімоті боїться темряви!
Леопардів голос! Цей клятий Леонард!
— Мені просто подобаються свічки, от і все, — з докором прошепотів Тімоті.
Ще сліпучіший спалах, ще сильніша громовиця. Переливи буйного реготу. Грюкання дверима і прицмокування, вигукування і шелестіння одеж. Липкий туман просочувався крізь вхідні двері. А із туману, поправляючи і доводячи до ладу свої крила, гордо виступив високий і статечний чоловік.
— Дядько Ейнар!
Тімоті кинувся з усіх своїх худих ніг, вбіг прямісінько у туман, крізь зелені, сплетені в павутинку тіні, прямісінько у розпростерті дядьком Ейнаром обійми. Дядько його підняв.
— Ти маєш крила, Тімоті! — Він підкинув хлопчика, легкого і худого, як тріска, як засохлий чортополох. — Крила, у тебе є крила, лети!
Обличчя внизу завертілися. Темрява закружляла. Будинок ніби вітром здуло. Тімоті почувався легесеньким морським бризом. Він змахнув своїми руками. Дядько Ейнар упіймав його і ще раз підкинув до самої стелі, яка, здавалося, валиться на нього, наче спалена до вугликів стіна.
— Лети, Тімоті, лети! — кричав Ейнар своїм басовитим голосом. — Махай крилами, махай!
Десь між лопаток Тімоті з’явилося незвичайне відчуття — звідти немов виростали корені, проривалися назовні, щоби розквітнути новісінькими, ще вологими перетинками. Йому здалося, ніби направду у нього виросли крила. Він щось безладно лепетав, а Ейнар ще раз підкинув його вгору.
Осінній вітер хвилею впав на будинок, і водномить линуло як із відра. І сволоки захиталися так, що в канделябрах люто гойднулося полум’я свічок. І сотня родичів усіх форм і розмірів визирали з кожної темної зачарованої кімнати, утворюючи чорторий, всередині якого Ейнар вертів хлопчиком, наче жезлом в облозі ревучих просторів.
— Все, досить! — закричав Ейнар врешті.
Тімоті, якого Ейнар опустив на паркет, якраз навпроти себе, знеможено, але захоплено і радісно схлипував:
— Дядечку! Дядечку! Дядечку!
— Ну що, сподобалося? Як воно тобі, Тімоті, літати? — усміхнувся дядько Ейнар, нахилившись до хлопчика і скуйовдивши йому волосся. — Ну гаразд, гаразд, хлопчику.
Час спливав, і наближався світанок. Більшість гостей вже прибули і були готові відходити до сну, щоби незворушно проспати аж до наступного заходу сонця, коли можна буде вибратися зі своїх скринь із червоного дерева та розпочати бенкет.
Дядько Ейнар, а за ним і десятки інших гостей, подався у підвал. Мама показувала їм шлях туди, де рядами вилискували скрині. Ейнар ішов, а за його спиною напиналися крила, наче вітрила кольору морської хвилі. Щойно вони зачіпляли сходинку чи стіну, то здавалося, наче хтось ніжно постукує по барабанних перетинках.
А нагорі лежав Тімоті, журився своєю журбою і вкотре пробував полюбити темряву. Скільки всього можна робити у темряві, чого люди не бачитимуть і за що, отже, не зможуть тебе засуджувати. Він насправді любив ніч, але то було тільки подоба любові — деколи ночі було настільки багато, що йому хотілося кричати.
У підвалі бліді руки рвучко закривали віка скринь із червоного дерева. А по кутках декотрі з родичів мусіли скрутитися у три погибелі, щоби сяк-так влягтися — очі заплющені, голови на лапах. Світанок. Сон.
Захід сонця. Гулянка здійнялася, як здіймається колонія потривожених кажанів — з вереском, пурханням і посвистом крил. Віка скринь зі стуком відкинулися. Із вогкого погребу долинуло тупотіння ніг. Припізнілих гостей все більшало; почувши стукіт з парадного чи чорного входів, їх впускали.
Дощило, і промоклі відвідувачі вручали Тімоті свої каптури, промоклі капелюхи і забризкані плахти, а він відносив це все у комірчину. Кімнати були переповнені. Сміх однієї кузени, що пролунав, наче постріл, в одному залі, рикошетом відбився від стіни в іншому, зробив віраж і влучив прямісінько у вуха Тімоті вже із четвертої кімнати, зоставшись таким самим цинічним, як і був.
По підлозі прошмигнула миша.
— О, я вас знаю, племіннице Ляйбершраутер, — вигукнув батько поблизу Тімоті, але звертався вочевидь не до нього.
Десятки людей височіли над ним, тиснулися, штовхали ліктями, але не помічали.
Врешті, він розвернувся і помчав сходами нагору.
— Сесі, — прошепотів він, — де ти зараз, Сесі?
Вона якийсь час мовчала, потім ледь чутно прошепотіла:
— В долині Імперіал. Біля Солтонського моря[1]. Тут гейзери і… спокій. Я в тілі фермерової дружини. Сиджу на ґанку. Я можу змусити її порухатися, якщо захочу, можу змусити її що завгодно. Сонце помалу котиться за обрій.
— І як там, Сесі?
— Якщо прислухатися, почуєш шипіння гейзерів, — вона промовляла пошепки, неначе у церкві, — пара підштовхує намул, на поверхні з’являються маленькі бульбашки, наче голомозі чоловічки визирають із густого сиропу, з киплячого джерела. А тоді їхні сірі голівки лускають, наче ґумові, з таким звуком, з яким розтискаються вологі губи. Пухнасті пір’їни пари втікають від розірваної тканини. Тут пахне сіркою і незапам’ятними часами. Десять мільйонів років динозавр каламутив ці води.
— І він ще досі там?
Миша пробігла попід ногами трьох жінок і щезла у кутку. Через мить там, де зникла миша, із нічого з’явилася вродлива жінка, посміхаючись усім своєю білосніжною усмішкою.
Щось прикипіло до запотілої шибки кухонного вікна. Воно безнастанно зітхало, і схлипувало, й стукало, але Тімоті не бачив, що це. Подумки він знаходився надворі, спостерігаючи за тим, що відбувається у будинку. Падав дощ, дув вітер, і поцяткована вогниками свічок темрява вабила його. Там танцювали вальси, стрункі високі постаті робили піруети в унісон чужоземній музиці. Світляні зайчики миготіли на піднятих пляшках, крихточки землі обсипалися із їхніх корків. Звідкись упав павучок, тихо задріботів своїми лапками по підлозі.
Тімоті здригнувся. Він знову був усередині дому. Мама взяла його до роботи — біжи сюди, біжи туди, принеси те, принеси се, допоможи там, злітай на кухню, подай он те і ще це, візьми тарілки і наклади їжу, і так далі і тому подібне, бо вечірка тривала.
— Ні, його вже там немає, — губи сплячої Сесі привідкрилися, слова важко злітали з них. — Я у свідомості цієї жінки, роззираюся навсібіч, милуюся
