Танок з драконами - Джордж Мартін

— Ходор! — заревів Бран знову, вимахуючи руками, щоб закликати її лізти угору. — Ходор-ходор!

Йоджен кволо судомився там, де вона його залишила. Бран підійшов, кинув меча, підібрав хлопця Ходоровими руками і зіп’явся на ноги.

— ХОДОР! — страшно заревів він утретє.

Мейра очолила похід угору схилом, тицяючи вістрями у найближчих упирів. Ті хоч і не зважали на зброю, зате були повільні й незграбні.

— Ходор, — повторював Ходор на кожному кроці. — Ходор, ходор.

Йому стало цікаво, що подумає Мейра, якщо він раптом скаже, що кохає її.

Високо нагорі у снігу танцювали палаючі постаті. «Упирі, — зрозумів Бран. — Хтось їх підпалив.»

Літо гарчав і клацав зубами, витанцьовуючи навколо найближчого — величезного пошматованого здорованя, що судомився у вихорах полум’я. «Нащо він вистрибує так близько — здурів, абощо?» А тоді побачив себе долічерева у снігу. Літо намагався відігнати чудовисько від нього самого. «Що станеться, якщо воно вб’є моє тіло? — спитав себе Бран. — Чи стану я навіки Ходором? Чи повернуся у шкуру Літа? А чи просто помру?»

Світ запаморочливо кружляв навколо нього. Білі дерева, чорне небо, червоне полум’я — усе хилилося, мінилося, оберталося. Він відчув, що запинається. Почув вереск Ходора:

— Ходор-ходор-ходор-ходор! Ходор-ходор-ходор-ходор! Ходор-ходор-ходор-ходор-ходор!

З печери вилітала хмара круків; Бран побачив невеличку дівчинку зі смолоскипом у руці, яка вимахувала ним туди й сюди. На мить Бранові здалося, що то його сестра Ар’я… божевілля, бо ж він знав, що його менша сестричка блукає десь за тисячі верст або лежить у могилі. І все ж якась дівчинка стояла там і вимахувала вогнем — тоненька, у лахмітті, на вигляд зовсім дика, зі сплутаним волоссям. Сльози наповнили Ходорові очі й замерзли у них.

Весь світ знову перекинувся догори дригом, вивернувся навиворіт, і Бран опинився у власній шкурі, майже похований у снігу. Вогняний упир вивищувався над ним, чітко окреслений на тлі дерев у снігових саванах. То був один з голих мерців, помітив Бран за мить перед тим, як найближче дерево струсило з себе увесь сніг просто йому на голову.

Наступне, що він усвідомив, була постіль із соснової глиці під спиною і темна кам’яна стеля над головою. «Це печера. Я в печері.» У роті стояв смак крові — у бійці він вкусив собі язика. Праворуч палало багаття, тепло омивало йому обличчя, і він ніколи ще не почувався так добре. Там був і Літо — він нюхав усе навколо — і Ходор, наскрізь промоклий. Мейра тримала на колінах голову Йоджена. А істота, схожа на Ар’ю, стояла над ними, стискаючи в руці смолоскипа.

— Сніг, — мовив Бран. — Він на мене впав. І поховав.

— Сховав од ворога. Я тебе витягла. — Мейра кивнула головою на дівчинку. — Але врятувала нас вона. Смолоскипом… бо вогонь їх убиває.

— Вогонь їх палить. Вогонь завжди голодний.

То не був голос Ар’ї — так само, як і голос малої дитини. То був голос жінки, високий та приємний, з дивним наспівом у ньому, що подібного Бран ніколи не чув, і такою тугою, що мало не розбила йому серце. Бран примружився, щоб краще роздивитися. На вигляд то й справді була дівчинка, проте менша за Ар’ю, з плямистою, наче в сарни, шкірою під накидкою з листя. Очі вона мала чудернацькі: великі та мінливі, наче рідина, золоті з зеленим, зі схожою на котячу щілиною зіниці. «Таких очей не буває.» Волосся її було плутаниною брунатного, червоного та золотого — всіх барв осені — а вплетені у нього були лози, дрібні гілочки та зів’ялі сушені квіти.

— Хто ви? — спитала Мейра Троск.

Але Бран знав.

— Це дитина. Одна з дітей лісу.

Він затремтів — з неймовірного подиву радше, ніж із холоду. Вони опинилися у одній з казок Старої Мамки.

— То першолюди кликали нас дітьми, — відказала маленька жінка. — Велетні ж називали нас «вох-дак-наг-гран», «люди-білки», бо ми малі, спритні й любимо дерева. Та ми не білки і не діти. Правдивою мовою наша назва означає «співці пісень землі». Перш ніж було сказане перше слово вашої прадавньої мови, наші пісні вже співалися протягом десяти тисяч років.

Мейра відповіла:

— Але ж тепер ви розмовляєте посполитою мовою.

— Заради нього. Заради малого Брана. Я народилася в часи дракона і двісті років ходила світом людей — спостерігала, слухала, пізнавала. Я б і досі блукала, та ноги мої стомилися, серце виснажила туга, і я повернулася додому.

— Двісті років?! — перепитала Мейра.

Дитина лісу посміхнулася.

— Не ми, а люди — справжні діти в цьому світі.

— Ви маєте ім’я? — запитав Бран.

— Коли потребую. — Вона майнула смолоскипом у бік чорної тріщини в задній стіні печери. — Нам униз. Ви мусите піти зі мною.

Бран знову здригнувся.

— Але розвідник…

— Він не може увійти.

— Його вб’ють!

— Ні. Його вбили дуже давно. Ходімо! Там, у глибині, тепліше, і ніхто вам не зашкодить. Він на вас чекає.

— Триокий гайворон? — запитала Мейра.

— Зеленовидець.

Вимовивши відповідь, вона рушила геть, а їм не лишилося нічого, крім рушити слідом. Мейра допомогла Бранові сісти на спину Ходорові, хоча його кошик був поламаний та мокрий від розталого снігу. Відтак вона обійняла брата, підперла плечем і допомогла стати на ноги. Очі його розплющилися, і він спитав:

— Що таке? Мейро? Де це ми? — А побачивши вогонь, посміхнувся. — Я бачив такий дивний сон.

Прохід був вузький, покручений і такий низький, що Ходор мусив пригинатися. Бран теж нахилився, скільки міг, та все одно маківкою голови шкрябав і бився об стелю. Крихти землі сипалися з неї при кожному доторку, втрапляли у очі та волосся, а одного разу він ударився чолом об товстий білий корінь, що витикався зі стіни — з нього на всі боки розчепірилися мацаки, а між ними висіло павутиння.

Дитина крокувала попереду зі смолоскипом у руці; позаду чувся шепіт її листяного вбрання, але прохід повертав так часто, що Бран скоро загубив її з очей. Єдиним світлом лишилися відблиски на стінах проходу. Після того, як вони трохи спустилися, печера розділилася, але ліва її гілка