Танок з драконами - Джордж Мартін
Нічого не відповівши, Ходор струсив налиплий на ноги сніг і почалапав угору крізь замети з Браном на спині. Холоднорукий обережно скрадався поруч, тримаючи меча у чорній руці. Літо трусив слідом. Подекуди сніг лежав вище за нього; тоді великий лютововк мусив зупинятися та розгрібатися щоразу, як пірнав крізь тоненьку кірку.
Поки вони дерлися вгору, Бран незграбно обернувся назад у своєму кошику і побачив, як Мейра обіймає брата однією рукою під пахви, щоб підняти на ноги. «Він для неї заважкий, а вона заморена голодом і не має вже колишньої сили.» Мейра стискала в іншій руці жаб’ячу сандолю і встромляла її зубцями в сніг, щоб хоч якось підпертися. Вона саме почала підніматися схилом, почасти тягнучи, почасти несучи брата, коли Ходор пройшов між двома деревами, і Бран загубив їх з очей.
Гора ставала дедалі крутішою. Сніг рипів під Ходоровими чобітьми. Одного разу йому під ногу трапився камінь, велетень запнувся і трохи не покотився назад схилом, якби розвідник не впіймав його за руку і не врятував.
— Ходор, — мовив Ходор.
Кожен подих вітру здіймав у повітря тонкий білий порох, що в останніх променях дня сяяв, наче дрібне скло. Навколо них ляпали крилами круки; один пролетів просто над головою і зник у печері. «Чотири десятки сажнів, — подумав Бран, — зовсім недалечко.»
Раптом Літо зупинився при початку крутої смуги нетоптаного білого снігу. Лютововк покрутив головою, нюхнув повітря, загарчав. Настовбурчивши хутро, він почав задкувати.
— Ходоре, стій! — наказав Бран. — Чекай, Ходоре!
Щось тут чинилося недобре. Літо це відчував, і Бран теж. «Тут причаїлося щось погане. І то близько.»
— Ні, Ходоре, повертай назад!
Але Холоднорукий дерся угору, і Ходор не хотів спинятися.
— Ходор-ходор-ходор, — гучно забурчав він, геть потопивши у своєму гуркотінні стривожені Бранові умовляння.
Подих його важчав, блідий туман курився у повітрі. Він зробив крок, потім ще. Сніг сягав йому пояса, схил був дуже крутий. Ходор нахилився уперед, хапаючись за камені та дерева. Ще крок. Потім ще один. Зрушений Ходором сніг ковзнув донизу, утворивши невеличку лавину.
«Двадцять п’ять чи тридцять сажнів.» Бран звісився набік, щоб краще роздивитися печеру. А тоді побачив дещо інше.
— Вогонь!
У крихітній розколині між оберіг-деревами блимало червонясте сяйво, кличучи до себе крізь дедалі густіші сутінки.
— Дивіться, там хтось…
Ходор заверещав, крутнувся, запнувся і впав.
Бран відчув, як світ перекидається догори дригом. Величезний стайняр навіжено крутився навколо себе. Шалений удар вибив з Брана увесь подих, кров наповнила рота. Ходор судомився і катався снігом, чавлячи собою скаліченого хлопчика.
«Щось ухопило його за ногу.» На пів-удару серця Брана охопила надія, що то корінь заплутався навколо гомілки… аж тут корінь заворушився. «Рука!» — зрозумів Бран, і тут з-під снігу вигулькнула решта мертв’яка.
Ходор щосили копнув його ногою, влучивши обліпленою снігом п’ятою упиреві в обличчя. Та мрець навіть не відчув. Двоє зчепилися, гамселячи та деручи пазурями один одного і водночас ковзаючи униз схилом. Поки Бран був унизу, носа й рота йому забило снігом, та вже за мить його знову викотило нагору. Негайно щось ударило в голову — камінь, друзка льоду, кулак мерця, він не міг сказати напевне — і Бран вивалився зі свого кошика та простягся схилом, випльовуючи сніг і тримаючи в руці, одягненій в рукавицю, жмут волосся, вирваного з Ходорової голови.
А навколо нього з-під снігу один за одним поставали мерці.
«Два, три, чотири…» Бран швидко загубив лік. Упирі наче вибухали з білого покрову серед хмар снігового пилу; деякі з них мали на собі чорне, інші — подерті шкури, хтось був зовсім голий. Усі мали бліду плоть, чорні руки та блакитні очі, що сяяли подібно до холодних зірок.
Троє з них накинулися на розвідника. Бран побачив, як Холоднорукий рубонув одного поперек обличчя, але упир продовжив наступ, відтісняючи його просто до рук інших. Ще двоє кинулися за Ходором, незграбно шкутильгаючи униз схилом. Раптом Бран зрозумів, що Мейра зараз підніметься просто в гущавину бійки, і його охопив безпорадний жах. Зібравши сили, він струсив з себе сніг і заволав попередження.
І тут щось злапало його, і крик перетворився на вереск. Бран ухопив жменю снігу та кинув у мерця, але той навіть не змигнув. Чорна рука занишпорила обличчям, інша — животом. Пальці були тверді, наче залізо. «Він мені всі тельбухи витягне!»
Але тут між ними опинився Літо. Бран мигцем уздрів, як шкіра упиря репає, мов гнилий крам, почув, як тріщить зламана кістка. Тоді побачив долоню і зап’ясток окремо від тіла, судоми блідих пальців, рукав вицвілого чорного сукна. «Чорне, — майнула думка, — він у чорному, він служив у Варті.» Великий сірий вовк відкинув одірвану руку, крутнувся, занурив зуби у шию мерця під його підборіддям… а тоді люто смикнув головою і вирвав величезний шмат горлянки створіння у хмарі бризок сірого гнилого м’яса.
Відірвана рука все ще судомилася, і Бран одкотився подалі від неї. Лежачи на животі й риючи руками сніг, він побачив угорі дерева — бліді, вкриті сніговими кожухами — і тьмяне жовте сяйво між ними.
«Двадцять сажнів.» Якби він зумів протягти себе двадцять сажнів, тоді б вороги його не дістали. Волога всотувалася йому в рукавиці, поки він чіплявся за корені та камені, повзучи на світло. «Ще далі, ще трохи… і відпочинеш коло вогню.»
Дотоді між деревами згасло останнє світло, і впала ніч. Холоднорукий рубав та різав, оточений колом мертвих упирів. Літо шматував того, якого звалив, ухопивши зубами просто за обличчя. Ніхто не звертав на Брана уваги. Він підповз іще вище, тягнучи за собою безсилі ноги. «Якби ж досягти тієї печери…»
— Хо-о-о-о-дор! — залунав жалібний вереск звідкілясь знизу.
І раптом він перекинувся з Брана — скаліченого хлопчини, що повз снігом — на Ходора, якому на середині схилу мертв’як намагався видерти очі. Заревівши, він зіп’явся на ноги, люто жбурнув потвору геть. Упир став на одне коліно, почав підводитися. Бран висмикнув Ходорового меча з-за пояса. Десь глибоко усередині він іще чув, як Ходор скиглить з переляку, але ззовні лишився тільки сажінь шаленого гніву зі старим залізом у руці. Він здійняв меча і зронив його на одного з упирів, гучно хекнувши, коли клинок прорізав вогку вовну, іржаву кольчугу та гнилу шкіру і заглибився у плоть та кістки.
— ХОДОР! — заревів він і рубонув знову.
Цього разу голова упиря злетіла з
