Танок з драконами - Джордж Мартін

— Ти прийдеш до мене на весілля, Смердюче?

Він завагався.

— Якщо така ваша воля, ласкавий пане.

— О так, саме така.

Він знову завагався. Чи немає тут якоїсь жорстокої пастки?

— Так, ласкавий пане. З вашої волі та ласки. Це буде велика честь для мене.

— Тоді тебе треба вийняти з того гидкого підземелля. Ми тебе відшкрябаємо, будеш аж рожевий. Дамо чистий одяг, трохи попоїсти. Ріденької смачної каші — непогано, хіба ні? Може, трохи горохового пирога зі шкварками. Я маю для тебе невеличке доручення. Але щоб служити мені, ти маєш відновити сили. Ти ж хочеш служити мені, я знаю.

— Так, ласкавий пане. Понад усе на світі. — Усім тілом його пробігли дрижаки. — Я ваш Смердюк. Дозвольте мені служити вам. Благаю.

— Ну коли ти благаєш, хіба я можу відмовити? — посміхнувся Рамзай Болтон. — Я їду на війну, Смердюче. А ти поїдеш зі мною і допоможеш привезти звідти мою красну діву-наречену.

Бран

Крук скрикнув, і Бранові чомусь побігли спиною дрижаки. «Я ж майже дорослий чоловік, — мусив він нагадати собі. — Я маю бути хоробрим.»

Але повітря навколо було різке, холодне, моторошне. Зляканим почувався навіть Літо — хутро на його карку стояло дибки. Схилом гори простяглися чорні голодні тіні. Дерева зігнулися і скрутилися під вагою намерзлої криги. Деякі ледве нагадували дерева — вбрані від коренів до найменших гілочок у скрижанілий сніг, вони стояли купами, наче велетні, страшні потворні істоти, зіщулені під морозним вітром.

— Вони тут.

Розвідник витяг меча.

— Де? — стиха запитала Мейра.

— Близько. Не знаю. Десь тут.

Крук заверещав знову.

— Ходор, — прошепотів Ходор.

Він ховав руки від холоду під пахвами; з бурого куща бороди висіли бурульки, вуса перетворилися на кавалок замерзлих шмарклів, що химерно відбивав червоні відблиски західного сонця.

— Вовки теж близько, — застеріг Бран. — Ті, які за нами йшли. Літо їх чує, коли ми під вітром.

— Вовки — найлегші з наших ворогів, — мовив Холоднорукий. — Ми мусимо лізти нагору. Скоро стемніє. Краще вам бути всередині, коли настане ніч. Їх вабить ваше тепло.

Він зиркнув на захід, де крізь дерева проглядали останні промені сонця, схожі на тьмяне сяйво віддаленого багаття.

— Це єдиний вхід? — спитала Мейра.

— Є ще чорний. За п’ятнадцять верст на північ у глибокій скалубині.

Йому не довелося пояснювати. Навіть Ходор не зумів би спуститися вузькою щілиною в землі чи скелі з Браном на спині, а Йодженові було однак не подолати хоч п’ятнадцять верст, хоч тисячу.

Мейра роздивилася схил гори.

— Шлях начебто вільний.

— Начебто, — похмуро буркнув розвідник. — Холод чуєте? Там щось є. Але де ж вони?

— Усередині печери? — припустила Мейра.

— Печеру стережуть. Туди їм не пройти. — Розвідник показав вістрям меча. — Онде вхід, бачите? На середині схилу, між оберіг-деревами, щілина у скелі.

— Бачу, — мовив Бран. Звідти вилітали круки і залітали назад.

Ходор переступив з ноги на ногу.

— Ходор.

— Я бачу лише закапелок у скелі, — мовила Мейра.

— Там є прохід. Спершу крутий та кривий, наче гірський струмок. Якщо досягнете його, врятуєтеся.

— А ви?

— Печеру охороняють.

Мейра роздивилася заглибину в скелі.

— Відси дотуди з півтисячі сажнів, не більше.

«Так, не більше, — подумав Бран, — але все вгору схилом.» Гора була крута, заросла лісом. Сніг припинився ще три дні тому, але ані крихти його не розтануло. Під деревами землю вкривала біла ковдра — недоторкана, бездоганна.

— Тут нікого нема! — зухвало заявив Бран. — Погляньте на сніг — жодного відбитку.

— Білоходи ступають снігом легко-легко, — мовив розвідник. — На їхніх стежках не знайдеш відбитків.

Згори йому на плече злетів крук. Останнім часом з ними лишилося хіба з тузінь великих чорних птахів. Решта зникла дорогою — щоранку вони прокидалися віді сну і знаходили коло себе чимраз менше крилатих супутників.

— Ходи! — крякнув птах. — Ходи, ходи!

«Триокий гайворон, — подумав Бран. — Зеленовидець.»

— Тут не надто далеко, — мовив він. — Трохи видертися вгору, і будемо в безпеці. Може, навіть вогонь запалимо.

Усі вони змерзли, змокли і зголодніли, за винятком хіба розвідника, а Йоджен Троск був уже не в змозі ходити сам.

— Ви йдіть.

Мейра Троск схилилася над братом. Той сидів у западині стовбуру старого дуба, заплющивши очі, й шалено тремтів. Невеличка смужка обличчя, що виднілася з-під каптура та шалика, була бліда, наче навколишній сніг, хіба що теплий подих парував із ніздрів. Мейра тягла його на собі цілісінький день. «Їжа та вогонь повернуть його до життя» — переконував себе Бран, хоча сам був не певний.

— Я не можу водночас і битися, і тягти Йоджена. Гора надто похила, — казала Мейра. — Ходоре! Неси Брана до тієї печери!

— Ходор, — відказав Ходор і ляпнув долонями.

— Йодженові треба попоїсти, та й усього, — промимрив Бран, почуваючись жалюгідно.

Відколи велетенський олень упав утретє й востаннє, а відтак Холоднорукий став коло нього на коліна у сніг, пробурмотів благословення невідомою мовою і врізав горлянку, минуло вже дванадцять днів. Бран рюмсав, наче мале дівча, коли на сніг вихлюпнула гаряча яскрава кров. Ніколи ще він не почувався таким безпорадним калікою, як тоді, коли дивився на Мейру Троск і Холоднорукого, що патрали відважну істоту, котра пронесла їх так далеко на північ. Він казав собі, що не їстиме, що краще голодувати, ніж розкошувати плоттю вірного друга, та зрештою поїв аж двічі — у власній шкурі та у шкурі Літа. Хай як олень висох від голоду та поневірянь, але кусні м’яса, вирізаного з тіла звіра розвідником, живили їх протягом аж семи днів, доки вони не прикінчили рештки, скупчившись над вогнем у руїнах старого городища на пагорбі.

— Так, йому треба попоїсти, — погодилася Мейра, пестячи братове чоло. — Нам усім треба. Але їсти тут нема чого. Ходіть собі.

Бран змигнув сльозу і відчув, як вона крижаніє на щоці. Холоднорукий узяв Ходора за плече.

— Темнішає. Якщо їх