Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

Вона підв’язала халяву витягнутим з рукава ремінцем, устала, кілька разів тупнула для проби. Розпакувала й розвернула тампон, зробивши з нього широку пов’язку, що захистила розбиту скроню та обгоріле від сонця чоло.

Устала, поправила пояс, пересунула кортик ближче до лівого стегна, автоматично вийняла його з піхов, перевірила гостроту великим пальцем. Був гострим. Вона про це знала.

Маю зброю, подумала вона. Я відьмачка. Ні, я тут не загину. Що там голод, у храмі Мелітеле я постилася інколи навіть і два дні. А вода… Воду я мушу знайти. Йтиму так довго, доки її не знайду. Ця проклята пустеля мусить же колись скінчитися. Якби це була велика пустеля, я б щось про неї знала б, помітила б її на картах, які роздивлялася разом із Ярре. Ярре… цікаво, що він зараз робить.

Виходжу, вирішила вона. Йду на захід, бачу, де заходить сонце, це єдиний вірний напрямок. Адже я ніколи не гублюся, завжди знаю, в який бік треба йти. Якщо буде треба, йтиму й усю ніч. Я відьмачка. Щойно повернуться сили, бігтиму, як на Шляху. Тоді швидко доберуся до краю цього пустища. Витримаю. Мушу витримати… Ха, Ґеральт напевне не раз бував у пустелях, таких, як ця, і хтозна, чи не бував у ще гірших.

Іду.

Після першої години маршу краєвид не змінився. Навколо й далі не було нічого, тільки каміння, сіро-червоне, гостре, воно зсовувалося з-під ніг, змушувало до обережності. Рідкі кущики, сухі й страшнуваті, простягали до неї зі щілин покручені гілки. Біля першого куща, який їй трапився, Цірі зупинилася, сподіваючись, що знайде листя чи молоді гілочки, які можна буде висмоктати чи згризти. Але кущ мав тільки тернину, що калічила пальці. Не був придатним навіть для того, аби виламати з нього палицю. Другий і третій кущі були такі самі, наступні вона вже пропускала, минала, не затримуючись.

Швидко сутеніло. Сонце схилилося до зубатого, пошарпаного горизонту, по небу розлилися червінь та пурпур. Разом із сутінками йшов холод. Спочатку вона привітала його із радістю, холод вгамовував припалену шкіру. Втім, скоро стало ще холодніше, й Цірі почала стукотіти зубами. Пришвидшила кроки, розраховуючи на те, що зігріє її швидкий марш, але зусилля знову розбуркало біль у боці та коліні. Вона почала шкутильгати. До того ж сонце повністю сховалося за горизонтом і навколо запанувала суцільна темрява. На небі стояв молодик, а зорі, що рясно засіяли небосхил, допомагали мало. Скоро Цірі перестала бачити дорогу попереду. Кілька разів упала, болісно обдираючи собі шкіру з зап’ястків. Двічі вона потрапляла в щілини між камінням, і від переламу чи вивиху врятували її тільки відьмачі навички ухиляння при падінні. Зрозуміла, що це даремно. Марширувати у темряві неможливо.

Усілася на пласкій брилі базальту, відчуваючи розпач — він обезвладнював. Не мала поняття, чи утримує вона, йдучи, напрямок, давно вже загубила місце, де заховалося за горизонтом сонце, цілковито втратила з очей відблиск сяйва, на який вона прямувала перші години в темряві. Навколо була вже тільки оксамитна, непроглядна темрява. Паралізуюча темрява гризла суглоби, змушувала горбитися і втягувати голову в плечі, що вже боліли від скорченого стану. Цірі почала тужити за сонцем, хоча й знала, що, коли те повернеться, на скелі впаде спека, витримати яку буде непросто. Й у якій вона не зуміє продовжувати марш. Знову відчула, як горло її здавлює бажання плачу, як огортає її хвиля розпачу та безнадії. Але цього разу розпач і безнадія стали люттю.

— Я не плакатиму! — крикнула вона в темряву. — Я відьмачка! Я…

Чародійка.

Цірі підняла руку, торкнулася скроні. Сила є всюди. Є у воді, у повітрі, у землі…

Вона швидко встала, простягнула руки, повільно, невпевнено ступила кілька кроків, шукаючи джерело. Їй пощастило. Мало не відразу почула у вухах знайомий шум і пульсування, відчула енергію, що била від водної жили, прихованої у глибинах землі. Вона зачерпнула Силу разом із обережним, стриманим вдихом: знала, що ослаблена, а в такому стані раптовий кисневий голод міг миттєво позбавити її притомності, звести нанівець усі зусилля. Енергія поволі заповнювала її, несучи знайому миттєву ейфорію. Легені почали працювати сильніше й швидше. Цірі опанувала прискорений подих — занадто сильна насиченість киснем також могла призвести до фатальних наслідків.

Удалося.

Спершу втома, подумала вона. Спершу отой паралізуючий біль у плечах і стегнах. Тоді холод. Я мушу підвищити температуру тіла…

Поступово вона пригадала жести й закляття. Деякі виконала занадто поспішно й різко, відчула корчі й тремтіння, різкий спазм і запаморочення підтяли коліна. Вона всілася на базальтовій плиті, заспокоїла тремкі руки, опанувала рване, аритмічне дихання.

Повторила формули, змушуючи себе до спокою і точності, зосередженості й повної концентрації. І цього разу результат був миттєвим. По стегнах і карку розтеклося тепло. Встала, відчуваючи, як зникає втома, а м’язи замість тої втоми наповнюються пружністю.

— Я чародійка! — крикнула вона тріумфально, високо піднімаючи руки. — Прийди, безсмертне світло! Викликаю тебе! Aen’drean ve, eveigh Aine!

Невелика тепла куля вилетіла з її долоні, наче метелик, відкидаючи на каміння рухливу мозаїку тіні. Вільно рухаючи рукою, вона стабілізувала кулю, поставила її так, аби та висіла перед нею. Це виявилася не дуже добра ідея: світло засліплювало. Вона спробувала розмістити кулю за спиною, але й то дало кепський ефект — її власна тінь лягала на дорогу й погіршувала видимість. Цірі потроху пересунула сяючу сферу набік, підвісила її трохи вище правого плеча. Хоча куля та аж ніяк не могла зрівнятися зі справжньою магічною Аїне, дівчинка надзвичайно пишалася своїм чином.

— Ха! — сказала гордовито. — Шкода, що Йеннефер цього не бачить!

Хижо й енергійно відновила свій марш, крокуючи швидко й упевнено, вибираючи дорогу в миготливому й непевному chiaroscuro, що відбивалося кулею. Ідучи, вона намагалася пригадати собі інші закляття, але жодне не здавалося їй доречним, придатним у цій ситуації, оскільки були надто виснажливими, вона трохи їх боялася, не хотіла використовувати без явної необхідності. На жаль, не знала жодного, яке могло б створити воду чи їжу. Знала, що такі існують, але застосовувати не вміла жодного.

У світлі магічної сфери мертва досі пустеля наповнилася життям. З-під ніг Цірі незграбно втікали поблискуючі жуки й волохаті павуки. Невеличкий жовто-рудий скорпіон, тягнучи за собою сегментований хвіст, перебіг їй шлях, зник у щілині між камінням. Зелена довгохвоста ящірка гайнула в