Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

Ішла. Гірський ланцюг, до якого вона прямувала, анітрохи не наблизився — був настільки ж далеким, як і попереднього дня. Але вказував дорогу.

Ідучи, вона уважно роздивлялася по сторонах. Знайшла ще одне гніздо ящірки, було в ньому чотири яйця. Видивилася зелену рослинку, не довшу за мізинчик, що невідомо яким дивом зуміла прорости між камінням. Вистежила великого бурого жука. Й тонконогого павука.

З’їла їх усіх.

У полудень виблювала все, що з’їла, й знепритомніла. Коли прийшла до тями, відшукала шматочок тіні, лежала, згорнувшись у клубок, стискаючи долонями живіт.

На заході сонця продовжила шлях. Механічно, наче автомат. Кілька разів падала, вставала, йшла далі.

Ішла. Мусила йти.

Вечір. Відпочинок. Ніч. Око вказує шлях. Марш аж до цілковитого вичерпання, що настає значно раніше за світанок. Відпочинок. Неглибокий сон. Голод. Холод. Відсутність магічної енергії, фіаско при вичаровуванні світла й тепла. Спрага тільки посилюється після облизування вранці роси з клинка кортика та з каміння.

Коли сонце зійшло, Цірі заснула, зігріта його теплом. Розбудила її пекуча спека. Встала, щоб іти далі.

Зомліла через неповну годину маршу. Коли опритомніла, сонце стояло в зеніті, жарило. Вона не мала сил, аби шукати тіні. Не мала сил, аби встати. Але встала.

Ішла. Не здавалася. Майже увесь наступний день. І частину ночі.

Найбільшу спеку вона знову проспала, згорнувшись у клубок під похилим, заритим у пісок каменем. Сон був неглибоким і поганим. Снилася їй вода, вода, яку можна було пити. Великі, білі, оточені туманом і райдугами водоспади. Співучі струмки. Маленьке лісове джерельце із зануреними у воду папоротями. Палацові фонтани, що пахли мокрим мармуром. Порослі мохом криниці й переповнені цеберка… Краплі, що стікали по льодяних бурульках…

Вода. Холодна живильна вода, від якої зводило зуби, вода із неповторним, чудовим смаком…

Вона прокинулася, підірвалася на ноги й стала йти у напрямку, звідки прийшла. Поверталася, похитуючись і падаючи. Мусила повернутися! Ідучи, вона минула воду! Минула, не затримуючись, струмок, що дзюркотів між камінням! Як вона могла бути настільки нерозсудливою?

Опритомніла.

Спека стала меншою, наближався вечір. Сонце вказувало на захід. Гори. Сонце не могло, не мало права бути за її спиною. Цірі відігнала марення, стримала плач. Розвернулася і продовжила йти.

Ішла всю ніч, але дуже повільно. Не зайшла далеко. Засинала на ходу, марячи про воду. Світанок застав її, коли сиділа на кам’яній плиті й втупилася у клинок кортика й оголений зап’ясток.

Адже кров тече. Її можна пити.

Відігнала марення і кошмари. Облизала вкритий росою кортик і продовжила йти.

Зомліла. Опритомніла, спечена сонцем, і рушила по розжареному камінні.

Попереду, крізь пошарпану спекою завісу, бачила рваний, зубчастий ланцюг гір.

Ближче. Значно ближче.

Але вона вже не мала сил. Усілася.

Кортик у її долоні віддзеркалював сонце, горів. Був гострим, вона про те знала.

Навіщо ти страждаєш? — запитав кортик серйозним, спокійним голосом педантичної чародійки на ім’я Тіссая де Фрьес. Навіщо ти прирікаєш себе на страждання? Покінчи із тим нарешті!

Ні. Я не здамся.

Не витримаєш цього. Чи знаєш, як помирають від спраги? У будь-яку мить ти збожеволієш, і тоді вже буде пізно. Тоді вже не зумієш із тим покінчити.

Ні. Я не здамся. Витримаю.

Вона сховала кортик до піхов. Устала, похитнулася, упала. Встала, похитнулася, пішла.

Високо над собою, у жовтому небі, побачила вона стерв’ятника.

Опритомнівши знову, не пам’ятала, коли впала. Не пам’ятала, як довго лежала. Глянула угору. До стерв’ятника, що кружляв над нею, доєдналося ще два. А в неї не було сил підвестися.

Зрозуміла, що то вже кінець. Сприйняла це спокійно і з полегшенням.

Щось її торкнулося.

Щось легенько й обережно штовхнуло її у плече. Після довгої самотності, коли оточувало її виключно мертве й нерухоме каміння, дотик призвів до того, що вона, попри змореність, різко підхопилася. Принаймні, спробувала підхопитися. Те, що її торкнулося, відскочило, голосно пирхаючи й тупочучи.

Цірі сіла, протираючи великими пальцями кутики очей.

Я з’їхала з глузду, — подумала.

За кілька кроків попереду стояв кінь. Закліпала. Це не було злудою. Це справді був кінь. Коник. Молодий коник, майже лоша.

Вона повністю отямилася. Облизала потріскані губи й тихенько кахикнула. Коник підскочив і відбіг, скрегочучи копитами по гравію. Рухався він досить дивно, та й масть мав нетипову — чи то булану, чи то сіру. А може, тільки видавався таким, бо стояв на тлі сонця.

Коник форкнув і ступив кілька кроків. Тепер вона бачила його краще. Настільки, щоб разом із нетиповою мастю помітити дивовижну будову — малу голову, незвичайно струнку шию, тоненькі бабки, довгий пишний хвіст. Коник зупинився і глянув на неї, повернувши голову в профіль. Цірі безголосно зітхнула.

З опуклого чола коника стирчав ріг, довжиною, щонайменше, у дві п’яді.

Неможлива неможливість, подумала Цірі, опритомнюючи і збираючи думки докупи. Адже єдинорогів уже немає на світі, вони вимерли. Навіть у відьмацькій книзі у Каер Морені не було єдинорога! Про них я читала тільки в «Книзі міфів» у храмі. А, ще в «Physiologus», який я проглядала в банку пана Джанкарді, була ілюстрація, що представляла єдинорога… Але єдиноріг з картинки більше нагадував козла, аніж коня, мав кошлаті бабки й козлину борідку, а ріг його був довжиною десь зо два лікті…

Її дивувало, що вона так добре все пам’ятає, події, які сталися століття тому. У голові їй раптом запаморочилося, нутрощі прошив різкий біль. Вона застогнала й згорнулася у клубок.

Єдиноріг форкнув і підступив до неї на крок, затримався і високо підняв голову. Цірі раптом пригадала, що книжки говорять про єдинорогів.

— Можеш сміливо підійти… — прохрипіла вона, намагаючись усістися. — Можеш, бо я…

Єдиноріг форкнув, відскочив і пройшовся галопом, розмашисто замітаючи хвостом. А тоді зупинився, махнув головою, ударив копитом і голосно заіржав.

— Неправда, — застогнала вона з відчаєм. — Ярре тільки раз мене поцілував, і воно не враховується! Повернися!

Від зусилля в неї потемніло в очах, і Цірі безвладно впала на камінь. Коли, нарешті, зуміла підвести голову, єдиноріг знову був поряд. Уважно дивлячись на неї, він схилив голову й тихенько форкнув.

— Не бійся мене… — прошепотіла Цірі. — Не мусиш, бо… Бо я ж умираю…

Єдиноріг заіржав, трусячи головою. Цірі зомліла.

Коли прийшла до тями, була сама. Закоцюбла, зболіла, спрагла, голодна й сама, як палець. Єдиноріг був міражем, з’явою, сном. І зник, як зникає сон. Вона розуміла те, приймала, а