На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Деякі справи досі були незавершені.
Старий все сидів, схрестивши ноги, і всміхався. Ким же він був? Ферро не довіряла нікому, але якби він збирався доправити її Імператору, то гепнув би по голові, ще коли вона копала, а не заявляв про своє прибуття. Старий володів магією, в чому вона особисто пересвідчилась, а мати хоч якісь шанси було краще, ніж не мати жодних.
Але що він захоче взамін? Життя ніколи не давало Ферро чогось задарма, тож вона не очікувала, що тепер буде інакше. Ферро прищурилась.
— Що ти хочеш від мене, Юлвею?
Старий розсміявся. Його сміх починав неабияк дратувати.
— Скажімо так. Я зроблю тобі послугу, а пізніше ти зробиш послугу мені.
Така відповідь була надзвичайно бідною на подробиці, але коли на кону стоїть твоє життя, вибирати не доводиться. Їй страшенно не хотілося залежати від когось іншого, але вибору у неї, схоже, не було.
Якщо вона, звичайно, хотіла дожити до кінця тижня.
— Що будемо робити?
— Треба дочекатись сутінок, — Юлвей зиркнув на скрючені тіла, розкидані по землі, і наморщив носа. — Тільки, мабуть, не тут.
Ферро стенула плечима і присіла на середню могилу.
— Можна й тут, — сказала вона. — Я не проти подивитися, як ласуватимуть стерв’ятники.
Ясне нічне небо над головою всіяли яскраві зірки, а повітря зробилося холодним, навіть морозяним. Внизу, на темній і курній рівнині, горіли вогнища — крива лінія вогнищ, яка наче припирала їх до краю пустелі. Ферро, Юлвей, десять трупів і три могили застрягли на схилі. Завтра, як тільки на безводну землю впаде перший промінь сонця, солдати покинуть свої багаття і почнуть обережно підкрадатися до пагорбів. Якби Ферро залишилась тут до зустрічі з солдатами, її би однозначно вбили або, що навіть гірше, взяли у полон. Вона не змогла би відбитись від такої кількості, навіть якби серед них не було пожирача.
Ферро не хотілось цього визнавати, але її життя тепер було в руках Юлвея.
Він глянув на зоряне небо.
— Пора, — мовив старий.
Вони почали спускатися у пітьмі з кам’янистого схилу, обережно пробираючись повз валуни і принагідні напівзасохлі чагарники. На північ, у бік Гуркула, Юлвей рухався напрочуд швидко, і щоб не відстати, Ферро довелося підбігати, одночасно поглядаючи, куди поставити ногу серед сухого каміння. Коли вони зрештою дісталися підніжжя пагорба і Ферро звела очі, вона побачила, що Юлвей вів її вліво, де було найбільше вогнищ.
— Зачекай, — прошепотіла Ферро, хапаючи його за плече. Вона вказала направо, де вогнищ було менше і здавалося, що прослизнути легше. — Може, краще підемо туди?
Ферро побачила, як у світлі зірок сяйнула білосніжна посмішка Юлвея.
— О, ні, Ферро Малджин. Саме там і знаходиться більшість солдат… як і наш інший приятель.
Старий навіть не намагався понизити голос, і це нервувало Ферро.
— Саме там вони й сподіваються тебе зустріти, якщо ти вирішиш піти на північ. А от такого ходу ніхто не очікує. Вони вважають, що ти радше рушиш на південь і загинеш у пустелі, ніж ризикнеш власною свободою. Так би і сталося, якби я не явився.
Юлвей розвернувся і пішов вперед, а вона, пригинаючись, тихо рушила за ним. Коли вони наблизились до вогнищ, Ферро пересвідчилася, що старий був правий. Хоча біля кількох багать і маячіли постаті, але між ними була доволі значна відстань. Старий рішучим кроком рушив до чотирьох вогнищ з лівого краю, з-поміж яких лише навколо одного сиділи люди. Він зовсім не намагався таїтись — його браслети легенько дзвеніли, а босі ноги гучно ляпали по сухій землі. Вони наблизились настільки, що вже майже розрізняли риси трьох чоловіків біля вогнища. Будь-якої миті Юлвея могли помітити. Вона тихо свиснула, щоб привернути його увагу, впевнена, що її почують.
Юлвей обернувся, й у тьмяних відблисках полум’я на його обличчі читалося спантеличення.
— Що таке? — спитав він.
Ферро здригнулась, очікуючи, що солдати зірвуться з місця, але вони продовжили балакати, ні на що не зважаючи. Юлвей поглянув на них.
— Вони нас не побачать і не почують, якщо ти, звісно, не почнеш кричати в них під вухом. Ми в безпеці.
Він розвернувся і пішов, обминаючи солдатів. Ферро рушила за ним, досі за звичкою пригинаючись і крадучись.
Коли вона наблизилася до солдатів, то почала навіть розрізняти слова у їхніх розмовах. Ферро сповільнилася і прислухались, а тоді повернулась і почала рухатись в бік вогнища. Юлвей озирнувся.
— Що ти робиш? — спитав він.
Ферро придивилася до трійці співрозмовників. Кремезний, дужий вояка, худий пройда і юний хлопчина з чесним лицем, не надто схожий на солдата. Їхня зброя лежала на землі, зачохлена, замотана, не готова до бою. Вона обережно кружляла довкола них, прислухаючись.
— Кажуть, вона несповна розуму, — шепотів худий хлопчині, намагаючись його налякати, — кажуть, вона вбила сто воїнів, чи навіть більше. Якщо ти вродливий хлопчина, вона по живому відітне твої помідори. — Він вхопив хлопця за пах. — І з’їсть їх на твоїх очах!
— Ет, стули вже пельку, — встряв здоровань, — вона до нас і близько не підійде. — Він вказав у той бік, де вогнищ було менше, і перейшов на шепіт. — Вона піде до нього, якщо взагалі рушить у цей бік.
— Сподіваюсь, що не рушить, — сказав молодик. — Як то кажуть, живи сам і давай жити іншим.
Худий насупився.
— А як же усі ті хороші хлопці, яких вона вбила? А жінки і діти? Хіба їм не треба було дати жити?
Ферро зціпила зуби. На своїй пам’яті вона ніколи не вбивала дітей.
— Так, їх звичайно шкода. Я не кажу, що її не треба впіймати, — молодий солдат нервово озирнувся. — Просто, може, було би краще, якби це зробив хтось інший.
Здоровань лише розсміявся, а от худого ця ремарка зачепила.
— Хіба ти боягуз?
— Ні! — розсердився молодик. — Просто у мене є сім’я і діти, які на мене розраховують, тож мені би не хотілося тут померти, от і все. — Він заусміхався. — Ми чекаємо на ще одну дитину. Сподіваємось, що цього разу буде хлопчик.
Здоровань із розумінням закивав.
— Мій син уже майже дорослий. Вони так швидко ростуть.
Розмови про дітей, сім’ї і сподівання лише нагнітали лють у грудях Ферро. Чому в них має бути життя, якщо в неї немає нічого? Якщо вони і їхні родичі забрали
