Зона покриття - Стівен Кінг

Клай мовчки дивився Директору в очі.

— Навіть якщо вони не читають думок, — продовжував Ардай, — то що ви пропонуєте? Залишатися тут, день за днем, тиждень за тижнем? Поки не піде сніг? Поки я не помру від глибокої старості? Мій батько дожив до дев'яноста семи років. А у вас дружина й син.

— З моєю дружиною і сином або усе добре, або усе погано. З цим я вже змирився.

То була неправда, і, мабуть, Ардай прочитав це на обличчі Клая, бо його посмішка була тривожною.

— І ви вірите у те, що ваш син теж змирився, не знаючи, живий його батько, мертвий чи божевільний? Після того як минув лише тиждень?

— Це удар нижче пояса, — не надто рішучим голосом відповів Клай.

— Справді? Я й не знав, що у нас двобій. Хай там як, але судді немає. Як то кажуть, немає нікого, крім нас, жовторотих пташенят. — Директор зиркнув на зачинені двері й знову перевів погляд на Клая. — Рівняння дуже просте. Ви не можете лишитися, а я не можу піти. Краще буде, якщо Джордан піде з вами.

— Але ж убити вас, як коня, що зламав ногу...

— Нічого подібного, — перебив його Директор. — Коні, на відміну від людей, не погоджуються на евтаназію. — Двері прочинилися, і ввійшов Том. Майже на одному диханні, без паузи Директор продовжив: — Скажіть, Клаю, а ви не думали про те, щоб заробляти на життя ілюстраціями? Тобто для книжок?

— Мій стиль надто пістрявий для більшості видавництв, — відповів Клай. — Хоча я робив обкладинки для кількох видавництв, що друкують фентезі, таких як «Ґрант» та «Євлалія». А ще я ілюстрував книжки Едґара Райса Берроуза про Марс.

— Барсум[32]! — вигукнув Директор і енергійно потряс палицею в повітрі. А тоді потер живіт у ділянці сонячного сплетіння і скривився. — Клята печія! Перепрошую, Томе... я просто побазікати перед сном.

— Та нічого. — Том провів його поглядом. Коли удари палиці об підлогу по коридору віддалилися, він повернувся до Клая і запитав:

— Із ним усе гаразд? Він страшенно блідий.

— Думаю, все добре. — Він показав на Томове обличчя. — А я думав, ти зібрався поголити другу половину.

— Аліса тинялася біля мене, тож я вирішив цього не робити. Ця мала мені подобається, але часом буває страшенно надокучливою.

— У тебе параноя.

— Дякую, Клаю, я саме це й хотів почути. Знаєш, минув лише тиждень, а мені вже бракує мого психоаналітика.

— Посилена манією переслідування та величі.

Клай розтягнувся на одному з двох вузьких ліжок, підклав руки під голову і втупився у стелю.

— Ти хочеш, щоби ми звідси пішли, правда ж? — спитав Том.

— Можеш у цьому не сумніватися. — Його монотонний голос був позбавлений емоцій.

— Клай, усе буде добре. Справді.

— Це ти так кажеш, але ж у тебе манія переслідування і величі.

— Це правда, — погодився Том, — але приблизно кожні шість тижнів на зміну їм приходять низька самооцінка й менструація еґо. І хай там як...

—  ...уже дуже пізно, принаймні на сьогодні все, — закінчив Клай.

— Точно.

Фактично порядок денний вичерпався. Том іще щось казав, але Клай розчув тільки слова «Джордан думає...» і провалився у сон.

27

Він прокинувся від власного крику. Чи спочатку йому так здалося. Кинувши переляканий погляд на сусіднє ліжко, де, прикривши очі чимось схожим на ганчірку для миття посуду, мирно посопував Том, Клай переконався, що цей крик звучав у його голові. Навіть якщо з його губ і зірвався крик, то він вочевидь був недостатньо сильним, щоби розбудити сусіда по кімнаті.

У спальні — посеред білого дня — зовсім не було темно, але, перш ніж зняти одяг, Том закрив штори, і тепер кімната потопала у напівмороці. Деякий час Клай просто лежав на спині. У роті пересохло, наче він жував тирсу, а серце шалено калатало у грудях і віддавало у вуха, мов кроки бігуна, доріжка для якого встелена оксамитом. В усьому будинку стояла мертва тиша. Можливо, вони ще не зуміли повністю перейти на нічний спосіб життя, але минула ніч була неймовірно виснажливою для всіх, і зараз Клай не чув у Читем-лоджі ані шереху. На вулиці співала пташка, а десь далеко, проте не в Ґейтені, подумав він, не вгавала вперта сирена.

Чи снилося йому коли-небудь щось страшніше за цей кошмар? Може, один раз. Приблизно за місяць після народження Джонні Клаю наснилося, що він витяг малюка з колиски, щоб змінити йому пелюшки, і пухкеньке тільце Джонні просто розвалилося у нього в руках, наче погано зібраний манекен. Це ще можна було пояснити страхом батьківства, страхом зробити щось не так. Із цим страхом, як точно підмітив Директор Ардай, він жив і досі. Але як розтлумачити той кошмар, котрий він бачив щойно?

Що б той сон не означав, Клай не хотів його забувати, а для цього (у нього був досвід) треба діяти швидко.

У кімнаті був письмовий стіл, а в кишені джинсів, які Клай недбало кинув у ногах ліжка, знайшлася кулькова ручка. Він узяв ручку, босоніж пішов до столу, сів і висунув шухляду між тумбочками. Там лежало те, що йому було потрібно: маленька пачка бланків із шапкою «АКАДЕМІЯ ҐЕЙТЕНА» і «Юний розум — світоч у темряві» на кожному аркуші. Він узяв один із бланків і поклав його на стіл. Світло було тьмяним, але його вистачало. Натиснувши на кінчик ручки, він на мить застиг, пригадуючи сон в усіх деталях, наскільки це було можливо.

Він, Том, Аліса та Джордан стояли у ряд посеред якогось спортивного поля. Не для європейського футболу, як Тонні, — може, це було поле для американського футболу? На задньому плані виднілася якась скелетоподібна споруда, на якій блимав червоний вогник. Він не мав жодного уявлення, що це таке, але знав: на полі повно людей, які дивляться на них, людей зі спотвореними обличчями у пошарпаному одязі. Впізнати їх було зовсім не важко. Він та його друзі були... невже у клітках? Ні, на платформах. І водночас ці платформи були клітками, хоч і без ґрат. Клай уявлення не