Зона покриття - Стівен Кінг
— На землю! — закричав Клай і штовхнув Тома у плече. Він упав, прикривши своїм тілом коротуна, саме в той момент, коли замість темної ночі настав сліпучий полудень у пустелі. Слідом за оглушливим ревінням пролунало таке «БА-БАХ», що Клай відчув це кожною кісткою свого тіла. Над головою пролітали уламки. Йому здалося, що Том закричав, але певності не було, тому що знову пролунав той оглушливий грім. І повітря зненацька стало гарячим-прегарячим, розпеченим.
Він ухопив Тома за барки і потяг його до бетонного пандуса, що вів до турнікетів, примружившись, ледь не заплющивши очі, аби вберегтися від сліпучого спалаху пожежі, що вирувала посеред футбольного поля. На запасні трибуни праворуч впало щось величезне. Блок двигуна, подумав він, абсолютно переконаний, що оплавлені металеві уламки під ногами не так давно були нотними пюпітрами Академії Ґейтена.
Том лементував, його окуляри з'їхали набік, але він стояв на ногах і здавався цілим та неушкодженим. Мов утікачі з Гомори, вони рвонули вгору пандусом. Попереду Клай бачив свою й Томову тіні, довгі й тонкі, схожі на триніжок, і усвідомив, що навколо щось постійно падає: руки, ноги, уламок бампера, голова жінки з присмаленим волоссям. Позаду них вдруге — а може, й утретє — пролунало громове «БАХ!», і цього разу Клай сам не стримав крику. Ноги підломилися, і він незграбно гепнувся на землю. Здавалося, ніби увесь світ квапливо розкладав страшенне багаття з дивовижним полум'ям, а світло ставало нестерпним: він почувався так, наче потрапив на знімальний майданчик самого Господа Бога.
«Ми не знали, що робимо, — подумав Клай, дивлячись на кульку жувальної гумки, зім'яту коробочку з-під м'ятних пастилок, синю кепку з написом «Пепсі-кола». — Ні чорта ми не знали, а тепер розплатимося за це своїми довбаними життями».
— Вставай! — Мабуть, Том кричав, але його голос здавався віддаленим на цілу милю. Він відчув, як тендітні руки Тома з довгими пальцями тягнуть його за руку. А потім звідкись взялася Аліса і схопила його за другу руку. У яскравому світлі полум'я вона просто сяяла. Він побачив, що кросівка, прив'язана до зап'ястя, шалено підскакує на своєму шнурку. Алісу, забризкану кров'ю, вкривали клаптики матерії й шматки плоті, з якої йшов дим.
Клай зіп'явся на лікті, потім встав на одне коліно, а Аліса щосили тягнула його вгору. За їхніми спинами, немов дракон, ревів пропан. Аж ось з'явився і Джордан, за яким, майже не відстаючи, шкутильгав Директор. Обличчя старого почервоніло, піт струмками збігав по кожній зморшці.
— Ні, Джордане, ні, просто забери його з дороги! — заволав Том, і Джордан потягнув Директора вбік, безжально схопивши старого за пояс, коли той похитнувся. До ніг Аліси впав палаючий торс із сережкою в пупі, й вона копнула його ногою, щоб скинути з пандуса. «П'ять років футболу» — згадав її слова Клай. Палаючий шматок сорочки упав на Алісину потилицю, але Клай встиг скинути його, поки її волосся не зайнялося.
Коли вони вже зійшли пандусом угору, на останній ряд резервних місць на трибунах звалилося палаюче колесо цистерни з напівзрізаним уламком осі. Якби воно перегородило їм шлях, то вони б підсмажилися — принаймні Директор точно б згорів. Тож їм вдалося прослизнути, затамувавши подих, щоб смерч маслянистого диму не потрапив у легені. За мить вони невпевненою ходою вже проминули турнікети: Джордан із Клаєм буквально несли на собі старого, підтримуючи його з боків. Клаєві двічі зацідило у вухо набалдашником палиці Директора, але за тридцять секунд після того, як вони проминули колесо, вся четвірка вже стояла під Аркою Тонні, озираючись на величезний стовп диму, що здіймався над трибунами й центральною ложею для преси. На всіх обличчях застиг однаковий вираз приголомшливої невіри.
Палаюча ганчірка, на яку перетворився вітальний транспарант, плавно спустилася на тротуар поряд із головною квитковою касою, викинула кілька іскор і згасла.
— Ти знав, що таке буде? — спитав Том. Довкола очей шкіра його обличчя залишалася білою, а лоб та щоки почервоніли. Вуса наполовину обпалені. Клай чув його голос, але він звучав наче на віддалі. Зараз всі звуки були такими. Вуха наче були напхані ватою чи прикриті навушниками, які, поза сумнівом, надягала Бет Нікерсон (на вимогу чоловіка), коли їздила з Арні до їхнього улюбленого тиру. Там вони, мабуть, стріляли по мішенях, причепивши до поясів з одного боку мобільні телефони, з другого — пейджери.
— Ти це знав? — Том спробував труснути його, але вхопився за поділ сорочки і, недовго думаючи, відірвав од неї цілий шмат, згори донизу.
— Чорт, ні, ти що, здурів? — Голос Клая звучав не просто грубо, не просто різко — він був якийсь тріскучий. — Гадаєш, я б стояв там з револьвером, якби знав? Якби не бетонний бар'єр, нас порозривало б навпіл. Або ми випарувалися б.
Як це не дивно, але Том вичавив із себе усмішку.
— Я порвав твою сорочку, Бетмене.
Клаю раптом захотілося знести йому голову. Або обійняти й розцілувати за те, що він і досі живий.
— Я хочу повернутися в Читем-лодж, — сказав Джордан. У його голосі явно бринів страх.
— Авжеж, давайте відійдемо на безпечну відстань, — погодився Директор. Не відводячи зачарованого погляду від пекельного полум'я, що бушувало над Аркою та трибунами, він тремтів, як у лихоманці. — Слава Богу, вітер дме в напрямку Академічного схилу.
— Ви можете йти, сер? — спитав Том.
— Так, дякую. Якщо Джордан мені допоможе, то я точно зможу дійти до Читем-лоджу.
— Їм кінець, — сказала Аліса, неуважно стираючи з обличчя бризки закипілої крові, та на шкірі залишалися плями крові. Такі очі, як у неї зараз, Клай бачив тільки на кількох фотографіях і ще в натхненних коміксах 1950—1960-х років. Тоді він був лише школярем, але одного разу потрапив на конференцію карикатуристів і слухав, як Воллес Вуд розповідає про свої спроби намалювати так звані «очі паніки». Зараз Клай бачив цей вираз у очах п'ятнадцятирічної школярки з передмістя.
— Алісо, ходімо, — покликав він. — Нам треба повернутися у Читем-лодж і збирати манатки. Звідси треба тікати. — Щойно ці слова злетіли з його вуст,
