Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

Дірка, у якій зникав струмок, здавалося, була повністю залита водою; відьмакові, хоча й підозрював він там сифон, дуже не хотілося туди пірнати. Тож він обрав шлях угору струмка, проти течії, по схилу, що проводив уверх. Раніше, ніж він вийшов схилом до великої зали, намок наскрізь і був убабляний у намулі з вапняних осадків.

Зала була величезною, уся у величних напливах, глазурі, драпуваннях, сталагмітах, сталактитах та сталагнатах. Струмок протікав по дну, глибокому й вигнутому з боку на бік. Тут згори також сочилося світло та відчувався слабенький протяг. Відчувалося й ще дещо. Нюх відьмака з вовкулачим змагатися не міг би, але тепер і відьмак відчував те, що вовкулак раніше, — легкий сморід котячої сечі.

Він постояв хвилинку, озираючись. Протяг указав йому вхід, отвір, що, наче палацова арка, фланкований був стовпами могутніх сталагмітів. Тут само поряд він побачив ямку, наповнену мілким піском. Саме від цієї ямки відгонило котом. На піску виднілися численні відбитки котячих лапок.

Він перевісив через спину меча, який довелося зняти в тісняві щілини, та увійшов поміж сталагмітами.

Коридор, що з легким ухилом вів уверх, мав високу стелю й був сухий. Унизу лежало каміння, але йти було можна. Тож він ішов. До тієї миті, коли дорогу йому заступили двері. Солідні, наче брама.

До тієї миті він зовсім не був упевнений, чи йде у вірному напрямку, не мав жодної упевненості, чи в потрібну печеру він увійшов. Здавалося, двері підтверджували його правоту.

У дверях, біля порога, був малий, зовсім недавно пророблений отвір. Вхід для кота.

Він пхнув двері— ті ані ворухнулися. Але ворухнувся— незначно— амулет відьмака. Двері були магічними, забезпечені чарами. Слабке тремтіння медальйона сигналізувало, що чари ці не були сильними. Він наблизив обличчя до дверей.

— Друг.

Двері безшумно відчинилися на змащених завісах. Як він вірно відгадав, слабким магічним забезпеченням та фабричним паролем їх оснастили стандартно, як серійну продукцію, і нікому— на його щастя— не захотілося встановлювати на них щось витонченіше. Вони мали відгородити вхід від комплексу печер і від істот, які не вміли користуватися навіть простою магією.

За дверима, які він для впевненості заклинив каменем, закінчувалися природні печери. Починався коридор, прорубаний у скелі кирками.

Він і далі, не зважаючи на всі збіги, не був упевненим. Аж до моменту, коли побачив попереду світло. Миготливе світло смолоскипа чи каганця. А за мить почув добре знайомий йому сміх. Регіт.

— Бууех-хххррр-ееееххх-буеееех!

Світло й регіт, як виявилося, долинали з величенького приміщення, освітленого скіпкою, заткнутою в залізний держак. Під стінами громадилися скрині, ящики та діжки. Біля однієї зі скринь, маючи за стільці діжки, сиділи Буе та Банг. Грали в кості. Реготав Банг, викинувши, схоже, більше очок.

На скриньці поряд стояла карафка оковитої. Біля неї лежала закуска.

Запечена людська нога.

Відьмак вийняв меча з піхов.

— День добрий, хлопці.

Буе та Банг якийсь час витріщалися на нього, роззявивши рота. А потім рикнули, підхопилися з місця, валячи діжки, цапнули зброю. Буе— косу, Банг— широкий скімітар. І кинулися на відьмака.

Заскочили його, хоча він і вважав, що просто не буде. Але не сподівався, що потворні велетні виявляться настільки швидкими.

Буе махнув косою низько— якби відьмак не підскочив, то залишився б без ніг. Ледь уникнув удару Банга— скімітар викресав іскри з кам’яної стіни.

Відьмак умів давати раду зі швидкими супротивниками. Як і з великими. Швидкі чи ні, великі чи малі, а всі вони мали вразливе для болю місце.

І не мали поняття, наскільки швидким є відьмак після того, як вип’є еліксир.

Буе завив, втятий у лікоть, втятий у коліно Банг завив іще голосніше. Відьмак підманув його швидким вольтом, проскочив над вістрям коси, самим кінчиком клинка втяв Буе у вухо. Буе заричав, трясучи головою, крутнув косою, атакував. Ґеральт склав пальці й ударив його Знаком Аард. Буе, у якого вдарили чари, гепнувся задом на підлогу, зуби його відчутно клацнули.

Банг широко замахнувся скімітаром. Ґеральт спритно пірнув під вістря, у польоті хльоснув гіганта в друге коліно, крутнувся, підскочив до Буе, що намагався встати, утяв його по очам. Утім, Буе зумів відсахнути голову, удар схибив, влучив у надбрівні дуги— кров миттєво залила обличчя огротроля. Буе заричав, зірвався на ноги, кинувся на Ґеральта наосліп, Ґеральт відскочив, Буе наткнувся на Банга, зіткнувся з ним. Банг його відіпхнув і, жахливо заричавши, кинувся на відьмака, тнучи навідліг скімітаром. Ґеральт уникнув вістря швидким обманним рухом та напівобертом, утяв огротроля двічі, в обидва лікті. Банг завив, але скімітара не випустив, знову замахнувся, тяв широко й безладно. Ґеральт викрутився за межі вістря. Обманний рух виніс його за спину Банга, він не міг не використати такого шансу. Обернув меч і втяв знизу, вертикально, точнісінько між сідницями. Банг схопився за зад, завив, заквилив, задріботів ногами, зігнув коліна та усцявся.

Засліплений Буе замахнувся косою. Втрапив. Але не по відьмакові, який викрутився в піруеті. Втрапив по своєму колезі, який усе ще тримався за зад. І змів йому голову з плечей. З утятої трахеї з голосним сичанням вийшло повітря, кров з артерії ударила, наче лава з кратера вулкана, високо, аж під стелю.

Банг стояв, бризкаючи кров’ю, наче безголова статуя у фонтані, стабілізований по вертикалі завдяки величезним пласким стопам. Але врешті-решт нахилився й гепнувся, наче колода.

Буе протер залиті кров’ю очі. Заричав, наче буйвол, коли до нього дійшло нарешті, що сталося. Затупотів ногами, крутнув косою. Закрутився на місці, шукаючи відьмака. Не знайшов. Бо відьмак був за його спиною. Утятий під пахву, Буе випустив косу з рук, кинувся на Ґеральта з голими руками, кров знову залила йому очі, тож він зіткнувся зі стіною. Ґеральт підскочив, утяв.

Буе, схоже, не знав, що артерію в нього перетято. Та що він уже давно мав померти. Ричав, крутився на місці, вимахував руками. Аж коліна під ним підігнулися, він упав у калюжу крові. Уже навкарачки продовжував ричати та вимахувати руками далі, але щоразу тихіше та повільніше.

Ґеральт, аби закінчити, підійшов і пхнув його вістрям під сонячне сплетення. То була помилка.

Огротроль застогнав й ухопився за клинок, ефес та руку відьмака. Очі його вже затягувала імла, але хвату він не послабив. Ґеральт приставив йому ногу до грудей, уперся, шарпнув. Хоча з руки його лилася