Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

храмовий сад, перебудований та розбудований королями Кераку, головним чином колонадами, альтанками та газебо. Нині серед дерев та будівель розташовано було додатково численні різнобарвні павільйони, а захист від палаючого сонця та спеки давали розіп’яті на тичках полотна. Тут уже згромадився натовп гостей. Не мало їх бути надто багато, у сумі десь зо дві сотні. Список, як розповідали, складав сам король, запрошення мало дістати виключно гроно обраних, сама еліта. До еліти, як виявилося, Белогун зараховував здебільшого родичів та свояків. Крім них, запрошено було місцеву верхівку та вершки суспільства, ключових урядників адміністрації, найбагатших місцевих та закордонних людей справи, а також дипломатів, чи то шпигунів сусідніх держав, що вдавали торгових аташе. Список цей доповнювало цілком численне гроно лестивців, підлабузників та передовиків із влізання до монаршого заду без мила.

Перед одним із бічних входів у палац чекав князь Егмунд, одягнений у чорний каптан із багатим сріблясто-жовтим гаптуванням. Супроводжували його кілька молодиків. Усі мали довге завите волосся, усі носили ватовані дублети— писк моди— та тісні штани із занадто напханими гульфиками. Ґеральтові молодики не сподобалися. Не тільки через насмішкуваті погляди, якими вони оглядали його одяг. Надто нагадували йому Сореля Дегерлунда.

Побачивши інстигатора та відьмака, князь відразу відправив свиту геть. Залишив поряд лише одного. У нього волосся було коротке, а штани він носив нормальні. І все ж Ґеральтові він не сподобався також. Мав він дивні очі. Щось поганюще з них дивилося.

Ґеральт уклонився князеві. Князь, зрозуміло, поклону не повернув.

— Віддай мені меч, — сказав Ґеральтові відразу, як привітався. — Ти не можеш ходити тут зі зброєю. Не бійся, хоча не будеш бачити меча, постійно матимеш його під рукою. Я віддав накази. Як щось станеться, меч тобі відразу віддадуть. Займеться цим присутній тут капітан Ропп.

— А яка є правдоподібність, що щось станеться?

— Якби вона була малою або невеликою, чи я морочив би тобі голову? Ого! — Егмунд придивився до піхов та клинка. — Меч із Віроледи! Не меч, а витвір мистецтва. Знаю, бо колись і сам мав подібний. У мене його вкрав мій брат Віраксас. Коли батько його вигнав, перш ніж піти, він присвоїв собі чимало чужих речей. Напевне, на пам’ять.

Ферран де Леттенхоф закашлявся. Ґеральт пригадав слова Любистка. Імені вигнаного первородного не можна було називати при дворі. Але Егмунд, схоже, на цю заборону уваги не звертав.

— Витвір мистецтва, — повторив князь, оглядаючи меч. — Яким би чином ти не здобув його, вітаю з надбанням. Бо не хочеться мені вірити, що ті вкрадені були кращі за цей.

— Справа смаку, схильностей та преференцій. Я волів би отримати вкрадені. Князь і пан інстигатор заручилися, що впіймають злодія. Було це, дозволю собі нагадати, умовою, під якою я взявся за охорону короля. Умова, яка очевидним чином не була виконана.

— Очевидним чином не була, — холодно визнав Егмунд, передаючи меч капітанові Роппу, персоні з недобрим поглядом. — Тому почуваюся в обов’язку винагородити тебе за те. Замість трьохсот крон, якими ми мали намір оплатити твої послуги, отримаєш п’ять сотень. Додам також, що слідство в справі твоїх мечів не було закинуто, ти ще можеш їх знайти. Ферран начебто має вже підозрюваних. Вірно, Ферране?

— Слідство, — сухо заявив Ферран де Леттенхоф, — однозначно вказало на особу Нікефора Мууса, магістратського та судового клерка. Він утік, але впіймати його— це виключно справа часу.

— Недовгого, як сподіваюся, — пирхнув князь. — Невелика це справа— спіймати клерка з руками в чорнилі. Який до того ж напевне нажив собі за столом геморой, а це сильно утруднює втечу, як пішу, так і кінну. Як він узагалі зумів вислизнути?

— Ми маємо справу, — кахикнув інстигатор, — із людиною мало передбачуваною. І, певно, несповна розуму. Перш ніж зникнути, він устряг у якийсь гидкий скандал у закладі Равенги: ішлося там про— вибачте— людські екскременти… Заклад довелося на деякий час зачинити, бо… Але замовчу неапетитні подробиці. Під час виконаного в помешканні Мууса обшуку крадених мечів не виявили, зате знайшли… Вибачте… Шкіряний ранець, доверху наповнений…

— Не кажи, не кажи, я здогадуюся, чим саме, — скривився Егмунд. — Так, це й справді багато говорить про психічний стан тої особи. Твої мечі, відьмаче, у цій ситуації, схоже, зникли. Навіть якщо Ферран його схопить, то нічого не довідається від того вар’ята. Таких навіть на тортури не варто брати: коли їх мучать, то вони лише марять без ладу та складу. А зараз вибачте, обов’язки кличуть.

Ферран де Леттенхоф провів Ґеральта до головного виходу на палацову площу. Скоро вони опинилися на викладеному кам’яними плитами подвір’ї, на якому сенешаль вітав гостей, які прибували, а гвардійці та пажі супроводжували їх далі, углиб парку.

— На що можна сподіватися?

— Пробач?

— На що я сьогодні можу сподіватися. Яке з цих слів тобі не зрозуміле?

— Князь Зандер, — понизив голос інстигатор, — похвалявся при свідках, що вже завтра буде королем. Але говорив це він не вперше й завжди при цьому залишався нетверезим.

— Він може виконати замах?

— Не дуже. Але він має камарилью, донощиків та фаворитів. Оті можуть.

— Скільки правди в тому, що Белогун уже сьогодні оголосить наступником трону сина, зачатого з новою дружиною?

— Чимало.

— А Егмунд, який втрачає шанс на трон, — дивіться та дивуйтеся, — наймає відьмака, аби той стеріг та захищав батька. Гідна подиву синівська любов.

— Не відхиляйся від теми. Ти взявся за завдання. Виконай його.

— Узявся й виконаю. Хоча воно дуже неясне. Не знаю, хто в разі чого буде проти мене. І я ж, певно, повинен знати, хто мені— у разі чого— допоможе.

— Якщо виникне потреба, меч, як обіцяв князь, дасть тобі капітан Ропп. Він тобі й допоможе. Допоможу і я в міру сил. Бо я бажаю тобі добра.

— Відколи це?

— Вибач?

— Ніколи досі ми не розмовляли віч-на-віч. Завжди був із нами Любисток, а при ньому я не хотів підіймати окремі теми. Детальна письмова інформація про мої начебто злочини. Звідки Егмунд її мав? Хто її сфабрикував? Адже не він сам. Це ти її сфабрикував, Ферране.

— Я не мав із цим нічого спільного. Запевняю…

— Кепський із тебе брехун як на охоронця закону. І не зрозуміти, яким дивом ти дістався аж до такої посади.

Ферран де Леттенхоф стиснув уста.

— Я мусив, — сказав. — Я виконував накази.

Відьмак довго дивився на нього.

— Ти б не повірив, — сказав нарешті,— скільки разів я вже чув щось подібне. Утішним є те, що найчастіше з уст людей, яких саме збиралися вішати.

* * *

Литта Нейд була серед гостей. Він легко видивився її. Бо