Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

— А якби ж ви знали, — вишкірив зуби вовкулак. — Діточки як намальовані, красивими паннами ростуть. А з Едвіною ми як дві половинки. З нею мені до кінця днів бути.

— Упізнала в мені відьмака відразу. І відразу готова була захищатися. Не повіриш, мала намір мене киплячим борщем почастувати. Напевне, і вона наслухалася вовкулачих казочок про кровожерних відьмаків, що різанину люблять.

— Пробачте їй, пане Ґеральте. А отого борщу ми скоренько покуштуємо. Едвіна пресмачний борщ варить.

— Може, краще, — відьмак покрутив головою, — мені не нав’язуватися. Дітей лякати не хочу, а тим більше дружину твою нервувати. Для неї я розбійник із мечем. Як тут очікувати, що вона відразу думку про мене змінить? Сказала, що я кров’ю тхну. У переносному, маю сподівання, сенсі.

— Не зовсім. Без образ, пане відьмак, але кров’ю від вас страшенно відгонить.

— Не мав я контакту з кров’ю…

— Десь зо два тижні, я б сказав, — закінчив вовкулак. — То сохла кров, мертва кров, торкалися ви когось скривавленого. Є й більш рання кров, десь за місяць. Холодна кров. Кров гада. Самі ви тоді також скривавилися. З рани, живою кров’ю.

— Я сповнений подиву.

— Ми, вовкулаки, — Дуссарт гордовито випростався, — маємо нюх куди тонший за людський.

— Знаю, — усміхнувся Ґеральт. — Знаю, що вовкулачий нюх— справжнє диво природи. Тому, власне, я тебе про послугу прийшов просити.

* * *

— Землерийка, — понюхав Дуссарт. — Землерийка, чи то, значить, мідиця. І полівки. Багато полівок. Лайно. Багато лайна. Головним чином куниці. І ласки. Нічого більше.

Відьмак зітхнув, тоді сплюнув. Не приховував розчарування. Була то вже четверта печера, у якій Дуссарт не винюхав нічого, окрім гризунів та хижаків, що на тих гризунів полювали. І куп лайна одних та інших.

Вони перейшли до наступного отвору, що відкрився в скелях. Каміння котилося з-під ніг, сипалося по схилу. Схил був крутим, ішлося важко, Ґеральт починав відчувати втому. Дуссарт залежно від території перетворювався на вовка або ж залишався в людській подобі.

— Ведмедиця, — заглянув до нового грота, потягнув носом. — З молодими. Була, але пішла, уже її там немає. Є байбаки. Землерийки. Нетопирі. Багато нетопирів. Горностай. Куниця. Росомаха. Багато лайна.

Наступна печера.

— Тхориця. Ма течку. Є також росомаха… Ні, двоє. Пара росомах.

— Підземне джерело, вода трохи сірчана. Гремліни, ціла група, певно, штук десять. Якісь рептилії, певно, саламандри… Нетопирі…

Зі скельного виступу, що був розташований десь високо, злетів орел, покружляв над ними, покрикуючи. Вовкулак підвів голову, глянув на гірські вершини. І на темні хмари, що з-за них сунули.

— Гроза йде. Ото літо, майже й дня без грози немає… Що робимо, пане Ґеральте? Наступна діра?

— Наступна діра.

Аби дістатися до наступної, мусили пройти повз потік, що падав зі скелі: не надто великий, але достатній, щоби їх промочити. Порослі мохом скелі були тут слизькі, наче мило. Дуссарт, аби якось пройти, перекинувся на вовка. Ґеральт, кілька разів небезпечно послизнувшись, переступив через гордість і, лаючись, подолав важку ділянку навкарачки. «Добре, що немає тут Любистка, — подумав, — бо той описав би це в баладі. Попереду лікантроп у вовчій подобі, позаду— відьмак навкарачки. Ото б люд радувався».

— Велика діра, пане відьмак, — принюхався Дуссарт. — Велика й глибока. Є там гірські тролі, п’ять чи шість дорослих тролів. І нетопирі. Купа нетопириного гівна.

—Ідемо далі. До наступної.

— Тролі… Ті само тролі, що й у попередній. Печери сполучаються. …Ведмідь. Молодий. Був там, але пішов. Недавно. …Байбаки. Нетопирі. Листконоси.

Від наступної печери вовкулак відскочив, як ошпарений.

— Горгона, — прошепотів. — У глибині печери сидить величезна горгона. Спить. Крім неї, немає там нікого.

— Не дивно, — пробурмотів відьмак. — Відійдімо. Тихцем. Бо може прокинутися…

Вони відійшли, неспокійно оглядаючись. До наступного грота, який, на щастя, був віддалік від ложа горгони, вони наближалися дуже повільно, розуміючи, що обережність не завадить. Не завадила, але виявилася непотрібною. Кілька наступних печер не приховувало у своїх надрах нічого, окрім нетопирів, байбаків, мишей, полівок та землерийок. І цілих верств лайна.

Ґеральт був змучений та розчарований. Дуссарт— явним чином— також. Але, треба було визнати, тримав фасон, не видавав цього ані словом, ані жестом. Утім, відьмак не мав сумнівів. Вовкулак сумнівався в успіху операції. Згідно з тим, що Ґеральт колись чув і що підтвердила бабця-цілителька, гора Кремора зі східного, крутого боку, була дірявою, наче сир, просвердлена нескінченними печерами. Печер вони й справді знайшли без ліку. Але Дуссарт, схоже, не вірив, що вдасться винюхати й знайти саме ту, що була б підземним переходом усередину скельного комплексу Цитаделі.

До того ж блиснуло. Загриміло. І почало дощити. Ґеральт мав щирий намір плюнути, вилаятися бридко й оголосити кінець справі. Але переміг себе.

— Ходімо, Дуссарт. Наступна діра.

— Як накажете, пане Ґеральте.

І раптом, біля чергового отвору, що зяяв у скелі, настав— як у поганому романі— перелам справи.

— Нетопирі,— оголосив вовкулак, принюхуючись. — Нетопирі й… кіт.

— Рись? Очеретяний?

— Кіт, — випростався Дуссарт. — Звичайний домашній кіт.

* * *

Отто Дуссарт із цікавістю поглядав на пляшечки з еліксирами, дивився, як відьмак із них відпиває. Спостерігав за змінами у вигляді Ґеральта, і очі його розширювалися з подиву та страху.

— Не кажіть мені,— сказав, — заходити з вами до тої печери. Без образ, але не піду. Зі страху від того, що там може виявитися, у мене аж серце заходиться…

— Мені й у голову б не прийшло тебе про це просити. Повертайся додому, Дуссарт, до дружини й дітей. Ти зробив мені послугу, зробив, про що я просив, більшого я від тебе вимагати не можу.

— Я зачекаю, — запротестував вовкулак. — Зачекаю, аж поки ви вийдете.

— Не знаю, — Ґеральт поправив меча за спиною, — коли я звідти вийду. І чи вийду взагалі.

— Не говоріть так. Я зачекаю… Зачекаю до сутінок.

* * *

Дно печери вкривав товстий прошарок нетопириного гуано. Самі нетопирі— товстенькі кажани— цілими гронами звисали зі стелі, крутячись та сонно попискуючи. Стеля спочатку була високо над головою Ґеральта, по рівному дну він міг іти досить швидко й зручно. Зручність, утім, швидко скінчилася— спочатку йому довелося схилятися, схилятися все нижче та нижче, урешті не залишилося нічого іншого, як пересуватися навкарачки. А тоді й повзти.

Була мить, коли він затримався, роздумуючи, чи не повернутися, бо тіснота загрожувала тим, що він застрягне. Але почув шум води, а на обличчі відчув наче дихання холодного повітря. Розуміючи, що він ризикує, пропхався щілиною, зітхнувши з полегшенням, коли та почала розширюватися. Коридор зненацька став