Шістка воронів - Лі Бардуго

— Дівчата?

Матаяс зашарівся й подався вперед. Як просто було зробити так, щоб він почувався ніяково.

— Якщо вам не можна їсти цукор чи пити алкоголь, ви, мабуть, справжні прихильники помдракона.

Спочатку він не проковтнув наживку, просто продовжував іти вперед, але зрештою тиша змучила його.

— Що таке помдракон?

— Драконячий кубок, — нетерпляче відізвалася Ніна. — Спочатку замочуєш родзинки в бренді, а потім вимикаєш світло й кладеш їх на вогонь.

— Навіщо?

— Щоб вони затверділи й можна було вхопити їх.

— І що робити з ними, коли вхопиш?

— Їсти.

— А хіба вони не обпікають язик?

— Звісно ж, але…

— Тоді чому ви…

— Бо це весело, дурнику. Знаєш, що таке «весело»? У фієрданців теж є таке слово, тож термін, напевно, тобі знайомий.

— Та я добряче вмію повеселитися.

— Гаразд, і що ти для цього робиш?

Отак вони і йшли, беручи одне одного на кпини, як тієї, першої, ночі у воді, допомагаючи одне одному вижити, відмовляючись визнати, що слабшають, що, якщо вони не знайдуть справжнього містечка, то їм уже недовго лишилося. Траплялися дні, коли голод і блискуча північна крига змушували їх ходити по колу, повертатися до тих самих місць, натикатися на власні сліди, але вони ніколи про це не розмовляли, ніколи не казали слова «загубилися», наче обоє знали, що цим словом якимось чином визнають свою поразку.

— Чому фієрданці не дозволяють дівчатам битися? — запитала Ніна однієї ночі, коли вони скрутилися під убогим склепом, а холод пробирався крізь постелені на підлозі шкури.

— Вони не хочуть битися.

— Звідки ви знаєте? Ви хоч одну колись питали?

— Фієрданських жінок поважають і захищають.

— Що ж, мабуть, це мудра політика.

Він уже вивчив її достатньо добре, щоб здивуватися:

— Правда?

— Подумай, як тобі буде прикро, коли тобі надає копняків фієрданська молодиця.

Він пхикнув.

— Я б воліла побачити, як тебе поб’є дівчисько, — радісно повідомила Ніна.

— Не в цьому житті.

— Що ж, гадаю, мені не доведеться цього побачити. Я лише планую дожити до дня, коли намну тобі боки.

Цього разу він таки засміявся поважним сміхом, який Ніна відчувала спиною.

— Святі, фієрданець, я й не знала, що ти вмієш сміятися. Обережно тепер, пригальмуй.

— Я насолоджуюся твоєю пихатістю, дрюсе.

Тепер розреготалася Ніна:

— Це, мабуть, найгірший комплімент із тих, що мені доводилося чути.

— Ніколи не сумніваєшся в собі?

— Повсякчас, — відповіла дівчина, засинаючи. — Просто не показую цього.

Наступного ранку вони прокладали свій шлях крижаним полем, розколотим зазубреними тріщинами, тримаючись твердого простору між смертоносними щілинами й сперечаючись про Нінині звички щодо спання.

— Як ти можеш називати себе солдатом? Якби я дозволив, ти б спала до полудня.

— Який це має стосунок до всього іншого?

— Дисципліна. Режим. Хіба для тебе це пусті слова? Джеле, я вже не дочекаюся, коли знову матиму власне ліжко.

— Правильно, — відгукнулася Ніна. — Я відчуваю, як сильно ти ненавидиш спати поруч зі мною. Щоранку відчуваю.

Матаяс почервонів, як буряк.

— Чому тобі обов’язково треба щось таке казати?

— Бо мені подобається, коли ти шарієшся.

— Це огидно. Тобі геть не обов’язково робити все непристойним.

— Якби ти просто розслабився…

— Я не хочу розслаблятися.

— Чому? Що має статися, що ти так боїшся? Боїшся, що я можу почати подобатися тобі?

Він не відповів.

Незважаючи на втому, Ніна підтюпцем бігла попереду.

— Так і є, чи не так? Ти не хочеш, щоб тобі подобалася Гриша. Ти жахаєшся думки, що як посмієшся з моїх жартів чи відповіси на мої запитання, то почнеш думати, що я — людина. Невже це буде так моторошно?

— Ти й так подобаєшся мені.

— Що це було?

— Ти й так подобаєшся мені, — повторив розлючено.

Дівчина засяяла, відчувши, як усередині вивергається джерело задоволення.

— То що ж, насправді це так погано?

— Так, — проревів Матаяс.

— Чому?

— Тому що ти жахлива. Ти гамірлива й розпусна… віроломна. Брум попереджав нас, що Гриші можуть бути чарівними.

— А, розумію. Я нечестива спокусниця-Гриша. Я звабила тебе своїми гришинськими хитрощами.

Вона тицьнула його в груди.

— Припини!

— Ні, я зваблюю тебе.

— Помовч уже.

Ніна потанцювала навколо нього в снігу, тицяючи пальцями його груди, живіт, бік.

— О господи, ти твердий, як каменюка. Ця робота вимагає неабияких зусиль.

Хлопець засміявся.

— Спрацювало! Зваблення почалося. Фієрданця переможено. Ти безсилий протистояти мені. Ти…

Нінин голос зірвався на крик, коли крига під ногами проломилася. Вона сліпо простягла руки, хапаючись за що завгодно, що може зупинити її падіння, — пальці скребли по кризі й камінню.

Дрюскеле вхопив її руку, і дівчина скрикнула, бо він ледве не викрутив її із суглоба.

Так вона й висіла над порожнечею, і лише стискання пальців відділяло її від чорної крижаної пащі. На якусь мить, подивившись Матаясові у вічі, вона упевнилася, що він дозволить їй упасти.

— Прошу, — сказала Ніна, а сльози збігали щоками.

Він витяг її на край, і вони повільно поповзли до твердої землі. Лягли на спини й відхекалися.

— Я злякалася… я злякалася, що ти зібрався мене відпустити, — спромоглася вимовити вона.

Запала довга мовчанка, а потім Матаяс сказав:

— Я подумав про це. На якусь секунду.

Ніна зайшлася ледь чутним сміхом.

— Це нормально, — сказала вона врешті. — Я б теж про це подумала.

Хлопець звівся на ноги й простягнув їй руку.

— Мене звати Матаяс.

— Ніна, — сказала дівчина, потискаючи її. — Приємно познайомитися.

* * *

Корабельна катастрофа сталася понад рік тому, але здавалося, наче з того моменту час узагалі зупинився. Якась частина Ніни прагнула повернутися назад, до днів, що передували миті, коли все пішло шкереберть, до тих довгих днів серед криги, коли вони були Ніною й Матаясом, а не Гришею та мисливцем за відьмами. Проте чим довше вона про це думала, тим більше переконувалася, що насправді такого ніколи не було. Ті три тижні були брехнею, яку вони з Матаясом вибудували, щоб вижити. Правда була пеклом.

— Ніно, — погукав Матаяс тепер, біжучи підтюпцем біля неї. — Ніно, послухай мене. Ти мусиш залишитися з рештою.

— Лиши мене саму.

Коли він узяв дівчину за руку, вона обернулася й викрутила його кулак так, що хлопцеві перехопило подих. Звичайний чоловік уже відпустив би її, але Матаяс був натренованим дрюскеле. Він ухопив її за другу руку й притиснув до тіла, обхопив її так міцно, що вона не могла скористатися долонями.

— Зупинися, — попрохав м’яко.

Вона напружилася в його обіймах, дивлячись знизу вгору на Матаяса.

— Дай мені піти.

— Не можу. Ти зараз небезпечна.

— Я завжди буду небезпечною для тебе, Матаясе.

Кутик його рота вигнувся в пригніченій