Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори - Джон Рональд Руел Толкін

Далі розмова перейшла на сам скарб та на окремі коштовності, про які пам'ятали Торін з Баліном. Хотілося гномам знати, чи всі ті речі лежать досі цілі в глибинній залі: списи, зроблені для військ великого короля Бладортіна (давно померлого), — з тричі гартованими вістрями й чудовно золоченими ратищами, — але так і не доставлені й невиплачені; щити, виготовлені для давно померлих воїнів; велика золота чаша Трора — з двома вушками, прикрашена вирізьбленими птахами й квітками, в яких очі й пелюстки були з самоцвітів; позолочені й посріблені непробивні кольчуги; намисто з п'ятисот нанизаних смарагдів, зелених, мов трава, — Гіріон, володар Долу, дав його за небувалу кольчугу на свого старшого сина, виготовлену руками гномів кольчугу з кілець чистого срібла й міцну, як тричі гартована криця. Але найгарніший з усього того був великий білий самоцвіт, який гноми викопали з-під самих надр, — серце Самітної гори, Траїнів Гори-камінь.

— Гори-камінь! Гори-камінь! — бурмотів Торін у напівзабутті, поклавши підборіддя на коліна посеред темного тунелю. — Він був мов куля з тисячею гладеньких граней і сяяв, як срібло при вогні, блищав, неначе вода під сонцем, неначе сніг під зорями чи дощ під місяцем!

Але Більбо вже давно звільнився від жадання скарбу, тих владних чарів. Скільки гноми говорили, він їх майже не слухав. Сидів найближче до дверей, нашорошивши вуха й намагаючись уловити, попри гном'яче бурмотіння, всякий звук, який би долинув чи знадвору, чи з глибини тунелю. Пітьма ставала все густіша, а Більбо — все неспокійніший.

— Зачиніть двері! — знову заблагав він. — Я боюся дракона всім своїм нутром. Ця тиша куди гірша, ніж учорашнє ревище. Зачиніть двері, а то пізно буде!

Щось у голосі Більбо стривожило-таки гномів. Знехотя відігнав Торін свої мрії, встав і вибив ногою камінь, що не давав дверям зачинитися. Тоді гноми штовхнули двері, й — клац! брязь! —

вони замкнулися. Зсередини не було й сліду замкової шпарини. Шукачі були замкнені в надрах гори!

І дуже вчасно вони це зробили. Недалеко й відійшли від дверей в глиб тунелю, коли удар струснув схил гори, ніби велетні довбнули таранами, зробленими з дубових стовбурів. Гора застугоніла, стіни тунелю затріщали й на голови гномам посипалося каміння. Що сталося б, якби двері були відчинені, я навіть уявити не хочу! Раді, що ще живі, гноми сипонули в глиб тунелю, чуючи, як реве, біснується позаду Смауг. А дракон трощив скелі на друзки, б'ючи стіни заглибини своїм величезним хвостом, поки весь їхній високий табірний майданчик, і зів'яла трава, і дроздів камінь, і вкриті слимаками стіни, й вузький виступ — поки все зникло, перетворившись на мішанину камінців і пороху, і лавиною потерухи посипалося через край урвища в долину…

Незадовго перед тим Смауг тихо, скрадливо виповз зі свого лігвиська, нечутно знявся в повітря і важко й повільно поплив у пітьмі, наче гігантська ворона. Він летів за вітром на західний схил, сподіваючись захопити там зненацька щось чи когось і вишукати вхід до тунелю, яким скористався той злодій. І вибухнув гнівом, не знайшовши нікого й не набачивши нічого там, де, як він здогадувався, мав бути вхід.

Зігнавши свою лють на безневинній горі, дракон заспокоївся — вирішив, що з цього боку його більше ніхто не потурбує. Тепер він мав помститися іншим.

— Їздець на діжках! — пирхнув Смауг. — Безперечно, ти прибув по воді й сюди прибився вгору по річці. Я не розпізнав твого зацаху, але якщо ти й не один із озерян, то вони тобі допомогли. Ось вони побачать мене і згадають, хто є справжній король Самітної гори!

І, знявшись у хмарі полум'я, полетів на південь, до річки Бистрої.

Розділ тринадцятий. ДЕ СМАУГ?

А гноми в цей час сиділи в темряві і в цілковитій тиші. Їли мало і мало розмовляли. Вони не могли полічити, як швидко збігає час, і ледве й сміли поворухнутись: адже навіть їхній шепіт відлунював у тунелі багатоголосою, шелесткою луною. Задрімавши, прокидалися, і довкола була все та сама темрява, та сама тиша, якої ніщо не порушувало. Нарешті, коли, здавалося, минуло хтозна-скільки днів і всі вони вже задихалися й чманіли без свіжого повітря, їм урвався терпець. Якби хоч щось змінилось, хоч би дракон повернувся, і то б вони зраділи, почувши гамір знизу. Гноми боялися цієї тиші, боялися, чи не задумує дракон якого підступу, але ж не могли вони вічно там сидіти. — Анумо спробуймо відчинити двері! — сказав Торін. — Я помру, якщо зараз не відчую обличчям вітру. Хай краще Смауг уб'є мене на вільному повітрі, аніж я задушуся тут!

Кілька гномів підвелося і рушило навпомацки туди, де були двері. Але з'ясувалося, що горішній кінець тунелю розбитий і завалений брилами. Тепер уже не відкрити дверей ні ключем, ні чарами, яким вони раніше корилися…

— Ми в пастці! — застогнали гноми. — Кінець нам! Тут ми й помремо.

Але чогось-то саме цієї хвилини, коли його товариші дійшли найбільшого відчаю, Більбо відчув полегкість у серці, от ніби з-під його камізельки щез важкий тягар.

— Ну годі, годі! — мовив він. — “Поки живеш, надійся”, як полюбляв казати мій батечко, і, зрештою, “Третій раз вирішальний”. Я ще раз спущуся туди, вниз.

Ходив туди двічі, знаючи, що при виході на мене чекає дракон, то ризикну й третій раз, хоч і не певен, є там Смауг чи його немає. Так чи так, а нам лишився єдиний шлях — униз. І я гадаю, що цього разу краще б вам усім іти зі мною.

У відчаї гноми погодились, і Торін рушив перший поруч Більбо.

— Але будьте дуже обережні! — прошепотів гобіт. — Ідіть тихо, як тільки можете!

Може, Смауга немає внизу, але може бути й навпаки. Не треба нам зайвого ризику!

Глибше й глибше спускалися вони. Звісно ж, гноми не вміли ходити так тихо, як гобіт; вони сопіли й човгали ногами, і луна так побільшувала ці звуки, аж страх брав. Час від часу Більбо зупинявся, дослухаючись, але з глибини не чути було ані звуку. Коли, наскільки міг визначити Більбо, наблизилися до кінця тунелю, він надягнув перстеника й пішов попереду. Але то була зайва турбота: пітьма лежала довкола така чорна, що всі вони, з перснем чи без персня, були невидимі.

В тій цілковитій темряві гобіт дійшов до отвору несподівано, простяг уперед руку, не знайшов опори,