Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори - Джон Рональд Руел Толкін

Він лежав на кам'яній долівці, не зважуючись підвестись ані навіть дихнути. Але ніщо й не ворухнулось. Ніде не яснів жоден промінчик світла; тільки підвівши нарешті голову, Більбо начебто запримітив угорі, віддалік у мороці якесь бліде біле мерехтіння. Звісно, то не була іскрина драконячого полум'я, хоч і вельми тут смерділо змієм і на язиці в Злоткінса був присмак диму.

Та зрештою гобітові урвався терпець.

— Проклятий Смаугу, ти, гадів змію! — писнув він голосно. — Кинь гратися в піжмурки! Посвіти мені, а тоді й з'їж, якщо зловиш мене!

Невиразні відлунки покотилися невидимою залою, але ніхто не відповів. Більбо звівся на ноги, і тут з'ясувалося, що він не знає, куди повернутись.

— Хотів би я оце знати, в яку гру з нами грається Смауг, — сказав він. — Його немає вдома цього дня (чи цієї ночі, хоч би що воно було), я цілком певен. Коли Оїн з Глоїном не погубили своїх коробочок із трутом та кресалом, то, може, ми засвітимо трохи світла та обдивимося довкола, поки є така нагода.

— Світла! — закричав він.

Гноми, певна річ, дуже стривожилися, коли Більбо впав у підземелля з поріжка, й так і сиділи, збившись докупи там, де він їх покинув, — біля виходу з тунелю.

— Тс-с-с! Тсс-с! — засичали вони, коли Більбо заговорив. Хоч він збагнув завдяки цьому, де вони, але довго більш нічого не міг від них добитися. Та кінець кінцем, коли гобіт затупотів ногами й закричав: “Світла!”— Торін послав Оїна з Глоїном нагору до їхніх клунків.

Через якийсь час в тунелі замерехтіло світельце — то верталися обидва гноми. Оїн ніс у руці невеликого соснового смолоскипа, а Глоїн — оберемок смолоскипів для решти товариства. Більбо швидко підбіг до тунелю і взяв запаленого смолоскипа, але він ніяк не міг умовити гномів засвітити свої смолоскипи чи приєднатися до нього. Як обережно пояснив Торін, пан Злоткінс був і досі офіційно їхнім фаховим Викрадачем і Дослідником. Якщо він волів ризикнути й засвітити світло, то його справа. А вони почекають у тунелі його донесення.

Тож гноми посідали біля виходу й стали спостерігати.

Вони бачили, як невеличка темна постать гобіта рушила через залу, високо тримаючи свого маленького смолоскипа. Поки він не відійшов далеко, гноми час від часу помічали блиск і чули дзенькіт, коли Більбо спотикався через якусь золотинку. Помалу світло віддалялось і дрібніло; ось воно почало підійматися вище, танцюючи в повітрі. Більбо брався на величезну купу скарбу. Скоро досяг вершини, але не зупинився, пішов далі. Потім гноми побачили, як гобіт став і нахилився на мить, але чому — не знали.

Там сяяв Гори-камінь, серце Самітної гори. Гобіт розпізнав його за Торіновим описом, а втім, двох таких каменів не могло бути — навіть у такому дивовижному скарбі, навіть у цілому світі. Поки він підіймався нагору, весь час те саме біле мерехтіння було перед очима, й ноги немов самі прямували до нього. Скоро воно стало кулькою блідого світла. Коли підійшов ближче, кулька заграла мигтючими іскорками багатьох кольорів — так у ній відбивалося колихливе світло його смолоскипа. Ось нарешті Більбо дійшов до самоцвіта, глянув на нього вниз — і затамував віддих. Великий самоцвіт біля його ніг світився своїм власним, внутрішнім світлом, але, огранений і відшліфований руками гномів, що викопали його з-під надр гори в давнину, вбирав у себе все світло, яке падало на нього, перетворюючи його на десять тисяч іскринок білого сяйва, перемішаного з блискітками всіх кольорів веселки.

Зачарований, Більбо мимохіть простяг до каменя руку. Великий, важкий самоцвіт не вміщався в його кулачок, але гобіт підняв його і, замружившись, поклав до найглибшої своєї кишені.

“Отепер я справжній Викрадач! — подумав. — Я неодмінно розповім про це гномам…

колись. Вони ж сказали, що я можу сам вибрати і взяти свою частку, тож я, мабуть, візьму цей самоцвіт, а гноми хай забирають усю решту!”

Та все одно Злоткінс не міг позбутися неприємного почуття, що він таки не мав права вибрати і взяти цей дивовижний самоцвіт і що цей його вчинок призведе до лиха.

Тоді пішов далі. Ось він зійшов униз другим схилом великого пагорба коштовностей, і гноми на хвилину загубили світляну цятку його смолоскипа. Але скоро та цятка засвітилася знову, цього разу далеченько. Більбо наближався до протилежного кінця підземелля.

Він ішов, поки дійшов до величезних дверей, і тут протяг освіжив йому обличчя, хоч трохи не погасив його смолоскипа. Боязко він присвітив і побачив невиразні обриси просторих переходів, а далі мріли широкі сходи, що вели вгору, в морок. І все одно жодної признаки Смауга — ані видно, ані чутно. Більбо саме хотів вертатися назад, коли це якась чорна тінь шугнула на нього, зачепивши обличчя.

Гобіт перелякано писнув, заточився назад і впав. Смолоскип ткнувся головкою в кам'яну долівку й погас!

— Який-небудь кажан — так я собі думаю і сподіваюся! — збентежено мовив гобіт. — Але що ж мені тепер робити? Де тут схід, південь, північ, захід?

— Торін! Балін! Оїн! Глоїн! Філії Кілі! — загукав він якнайголосніше, але посеред чорного простору голос його, здавалося, ледь бринів. — Світло погасло! Хто-небудь прийдіть, знайдіть мене й допоможіть мені!

На одну коротку мить гобіта покинула його мужність. Гноми ледве почули його, а розчули одне лише слово “допоможіть”.

— І що там з ним скоїлося? — здивувався Торін. — Напевне ж не дракон напав, а то б він не пищав так довго.

Ще почекали хвилину-дві, але не почули драконового реву і взагалі нічого не почули, крім віддалених криків Більбо.

— Ану, хтось із вас двох, запаліть ще зо два смолоскипи! — звелів Торій. — Пора, мабуть, піти нам на допомогу нашому Викрадачеві.

— Та вже треба допомогти, — притакнув Балін, — і я піду залюбки. Гадаю, принаймні поки що небезпеки немає.

Глоїн запалив ще кілька смолоскипів; гноми один по одному виповзли з тунелю і якомога швидше подалися попід стіною. Скоро й натрапили на Більбо, який сам вертався їм назустріч.

— Нічого небезпечного — тільки через кажана погас мій смолоскип! — заспокоїв він стривожених гномів. Але гноми, хоч їм і відлягло на серці, таки побурчали трохи — наполохав, мовляв, без ніякої причини. А що б вони сказали, якби в ту мить гобіт признався, що взяв собі Гори-камінь! Я того уявити не можу. Навіть побачене краєчком ока багатство, коли вони поспішали до гобіта, знову розпалило вогонь жадоби в гном'ячих серцях, а коли серце гнома, хай і найповажнішого, пробудиться від золота чи коштовностей, він раптом