Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг

У грудях аж запекло від розчарування. Устав і почав жужмом кидати речі у валізу просто на розбите дзеркальце...

І тут йому сяйнула думка... цікавіша, ніж дзеркальце... серйозніша й важливіша... як це вона не з'явилася раніше... чому він не спитав?

Гаррі вилетів зі спальні й стрімголов помчав униз ґвинтовими сходами, натикаючись на стіни й майже цього не помічаючи. Кулею пролетів через порожню вітальню, вискочив з отвору за портретом і помчав коридором, не звертаючи уваги на Гладку Пані, що гукала йому вслід: «Бенкет ось-ось почнеться, ще трохи - і ти запізнишся»!

Але Гаррі й не збирався йти на бенкет...

Чого воно так буває, що коли не треба, тут аж кишить привидами, а от зараз...

Він збігав сходами, метався коридорами, але не зустрічав ні душі - ні живої, ні мертвої. Усі були, зрозуміло, у Великій залі. Гаррі різко зупинився біля класу замовлянь, переводячи подих і засмучено думаючи, що мусить зачекати, аж доки закінчиться бенкет...

Та коли він уже зовсім втратив надію, раптом побачив - наприкінці коридору линула чиясь прозора постать.

- Гей... гей, Нік! НІК!

Привид вистромився зі стіни, показавши вбрану в екстравагантний капелюх з пір'їнами небезпечно хитку голову сера Ніколаса де Мимзі-Порпінґтона.

- Добрий вечір, - привітався привид, повністю виринаючи з кам'яної стіни й усміхаючись до Гаррі. - Виявляється, що не тільки я відсутній на бенкеті? Хоч, зрозуміло, - зітхнув він, - трохи в іншому сенсі...

- Нік, можна тебе щось попросити?

На обличчі Майже-Безголового Ніка з'явився дуже своєрідний вираз - устромивши пальця за свій стоячий комір, він обвів ним довкола шиї, ніби поправляючи, а насправді міркуючи над відповіддю. Перестав поправляти лише тоді, коли його частково відрізана голова мало не відвалилася.

- Е-е... що, Гаррі, саме зараз? - розгубився Нік. - А не можна почекати, доки закінчиться бенкет?

- Ні... прошу тебе... Нік, - благав Гаррі, - мені дуже потрібно з тобою поговорити. Можемо зайти сюди?

Гаррі відчинив двері в найближчий клас, і Майже-Безголовий Пік зітхнув.

- Ну що ж, - змирився він, - не вдаватиму, що я цього не чекав.

Гаррі потримав для нього двері, але привид проплив крізь стіну.

- Чого ти чекав? - запитав Гаррі, зачиняючи двері.

- Що ти мене шукатимеш, - відповів Нік, підпливаючи до вікна й визираючи на сутінкове подвір'я. - Таке буває, іноді... коли хтось зазнає... втрати.

- Твоя правда, - Гаррі не бажав говорити на цю тему. - Я тебе шукав.

Нік нічого на це не відповів.

- Просто... - зніяковів Гаррі, сам того не сподіваючись, - просто... ти помер. Але й далі залишаєшся тут.

Нік зітхнув і не відводив очей від вікна.

- Це ж правда? - наполягав Гаррі. - Ти помер, але я з тобою розмовляю... ти можеш ходити по Гоґвортсу...

- Так, - спокійно погодився Майже-Безголовнй Нік, - я ходжу й розмовляю, справді.

- Отже, ти повернувся, правда? - не вгавав Гаррі. - Люди можуть повертатися, так? Привидами. Вони ж не зникають остаточно. Га? - нетерпляче додав він, бо Нік і далі мовчав.

Майже-Безголовий Нік повагався, а тоді сказав:

- Не всі можуть повертатися привидами.

- Тобто? - негайно запитав Гаррі.

- Тільки... тільки чарівники.

- Он як, - Гаррі трохи не засміявся з полегшення. - Тоді все гаразд, бо людина, про яку я питаю, чарівник. То він може повернутися, так?

Нік відвернувся від вікна й скорботно поглянув на Гаррі.

- Він не повернеться.

- Хто?

- Сіріус Блек, - відповів Нік.

- Але ж ти повернувся! - розсердився Гаррі. - Ти зумів... помер... але не зник...

- Чарівники можуть залишати на землі свій відбиток, примарно тинятися там, де бували за життя, - сказав нещасний Нік. - Але цей шлях обирають лише одиниці.

- Але чому? - здивувався Гаррі. - Нічого... Це не має значення... Сіріусу начхати, що це не таке вже й поширене явище. Він повернеться, я знаю!

Він так завзято в це повірив, що навіть зиркнув на двері, на якусь частку секунди впевнений, що ось-ось побачить перламутрово-білого, прозорого й усміхненого Сіріуса, що наближається до Гаррі.

- Він не повернеться, - повторив Нік. - Він піде... далі.

- Як це «піде далі»? - швидко перепитав Гаррі. - Куди далі? Слухай... а що взагалі стається, коли помираєш? Куди потрапляєш? Чому не всі повертаються? Чому тут так мало привидів? Чому?..

- Я не можу відповісти, - сказав Нік.

- Але ж ти й сам мертвий? - почав дратуватися Гаррі. - Кому ж відповісти, як не тобі?

- Я злякався смерті, - ледь чутно пояснив Нік. - Вирішив залишитися. Іноді думаю, що не треба було... бо це ж і не тут, і не там... тобто я й не тут, і не там, правду кажучи... - Він сумно всміхнувся. - Гаррі, мені не розкрилися таємниці смерті, бо замість неї я обрав нікчемну імітацію життя. Гадаю, що вчені чаклуни досліджують це питання у відділі таємниць...

- Не згадуй мені про той відділ! - розсердився Гаррі.

- Мені прикро, що я нічим не можу допомогти, - ввічливо сказав Нік. - Але вибач... там же бенкет, сам розумієш...

І він вилетів з класу, а самотній Гаррі втупився у стіну, в якій розчинився Нік.

Гаррі здавалося, що він іще раз втратив хрещеного батька, коли зникла надія хоч би колись його побачити чи поговорити з ним. Неприкаяно поплентався безлюдним замком, не знаючи, чи доведеться йому ще колись у житті відчувати радість.

Завернув у коридор, що вів до Гладкої Пані й побачив, що попереду хтось чіпляє на дошку оголошень якусь записку. Уважніше придивився й упізнав Луну. Не було де заховатися, та й вона, мабуть, почула його кроки. Врешті-решт, Гаррі зараз просто не мав сили когось уникати.

- Привіт, - якось непевно сказала Луна й позадкувала від дошки оголошень.

- А чого це ти не на бенкеті? - спитав Гаррі.

- Бо я розгубила майже всі свої речі, - безтурботно пояснила Луна. - їх у мене беруть і ховають, знаєш. Але сьогодні вже останній вечір, і я мушу все позбирати, тому й розвішую оголошення.

Вона вказала на дошку, до якої і справді приколола перелік втрачених нею книжок і одягу з благанням повернути.

Гаррі