Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін

— А що ж іще, на вашу думку, належить робити зломщикові? — сердито спитав Більбо. — Я не наймався вбивати драконів – це справа воїна, – лише викрадати скарби. Для початку я зробив усе, що тільки міг. Чи ви сподівалися, що я приплентаюся назад із усіма Троровими скарбами на спині? Кому треба нарікати, так це мені. Вам слід було б прихопити з собою п’ятсот зломщиків, а не одного. Я певен, що це робить велику честь вашому дідусеві, але не треба вдавати, ніби ви просвітили мене, яке неосяжне його багатство. Мені знадобилися б сотні років, аби повиносити його нагору, – навіть якби я був у п’ятдесят разів більшим, а Смоґ – сумирним, як ягня.

Після цього ґноми, звісно ж, попросили в нього пробачення.

— Тоді що, на вашу думку, нам треба робити, пане Торбине? — чемно спитав Торін.

— Зараз у мене немає жодних ідей – якщо ви маєте на увазі транспортування скарбу. Очевидно, це залежить від щасливого випадку і від того, чи позбудемося ми Смоґа. Позбуватися драконів – це аж ніяк не мій фах, але я про це таки поміркую. Особисто я ні на що не надіюсь і бажав би лише дістатися додому живим.

— Про це зараз і не клопочися! Що нам треба робити сьогодні, тепер?

— Ну, якщо вам дійсно потрібна моя порада, то я скажу, що ми нічого не можемо вдіяти, хіба що сидіти там, де сидимо. Вдень ми, безперечно, зможемо досить безпечно прокрадатися на повітря. Можливо, невдовзі можна буде послати одного чи двох із-поміж нас до намету над річкою, аби поповнити наші запаси. Але вночі всім нам слід ховатись у тунелі. А зараз я пропоную ось що. Я надіну свій перстень і проберусь у підземелля сьогодні ж опівдні – треба ж Смоґові колись передрімати – та й погляну, як він. Можливо, щось зміниться. «У кожного змія є вразливе місце», — любив казати мій тато, — а втім, я певен, що він спирався не на власний досвід…

Звичайно, ґноми охоче пристали на цю пропозицію. Вони вже почали шанувати маленького Більбо. Тепер він став справжнім ватажком їхньої виправи. У нього з’явилися власні ідеї та плани. Коли настав полудень, він уже був готовий до другої вилазки вглиб Гори. Звісно, це йому не подобалось, але він був більш-менш переконаний, що тепер на нього не чекало нічого особливо поганого. Якби ж він знав більше про драконів і про їхню підступну вдачу, то був би більш боязким і менш упевненим, що застане Смоґа сплячим.

Сонце сяяло, коли він вирушив у дорогу, але в тунелі було темно, як уночі. Світло, що пробивалося крізь щілину в дверях, невдовзі пропало. Гобіт просувався тихіше, ніж димок, підхоплений легеньким вітерцем, і вже був не від того, щоб трішки запишатися, коли наблизився до нижніх дверей. Звідти пробивався лише слабе-сенький відсвіт.

«Старий Смоґ стомився і заснув, — подумав гобіт. — Побачити він мене не зможе, та й не почує. Веселіше, Більбо!» Він забув або й ніколи не чув про властивий драконам гострий нюх. А ще – про той прикрий факт, що вони можуть спати з напіврозплющеними очима, коли щось викликає їхню підозру.

Коли Більбо визирнув із-за дверей, йому, певна річ, здалося, що Смоґ міцно спить – майже як мертвий – і майже затух, лише зрідка похропуючи й випускаючи з ніздрів цівки невидимої пари. Гобіт уже хотів поставити ногу на підлогу, коли помітив тонкий червоний промінь, що прорізався з-під приплющеного лівого Смоґового ока. Дракон лише вдавав, що спить! Він стежив за входом до тунелю! Більбо поспіхом відступив назад і благословив долю, що обдарувала його перснем. І тут Смоґ заговорив:

— Так-так, злодій! Я вловлюю твій запах і твій дух. Я чую твоє дихання. Підійди-но ближче! Поживися ще раз, не церемонься – тут усього більш ніж удосталь!

Але Більбо був не таким уже й невігласом стосовно драконів, і якщо Смоґ сподівався підманити його ближче так легко, то він прорахувався.

— Ні, дякую тобі, о Сможе Страхітливий! — відповів він. — Я прийшов не за подарунками. Я лише хотів поглянути на тебе і побачити, чи ти справді такий величезний, як про те оповідають у казках. Я в це не вірив.

— А тепер віриш? — спитав дракон, дещо влещений, хоч і не повірив жодному слову Більбо.

— Воістину, пісні та казки цілковито програють у порівнянні з дійсністю, о Сможе, Найперше і Найбільше із Зол! — відповів гобіт.

— У тебе гарні манери як на злодія та брехуна, — зауважив дракон. — Тобі, виявляється, відоме моє ім’я, але я щось не пригадую твого запаху. Чи можу я спитати, хто ти і звідки прийшов?

— Звісно ж, можеш! Я прийшов із-під пригірка, і путь моя лежала попід горами та через гори. А ще – повітрям. Я той, хто проходить незримим.

— У це я ще можу повірити, — відказав Смоґ, — та ледве чи це твоє справжнє ім’я.

— Я розгадувач загадок, кремсач павутини, жалюча муха. Мене обрано задля щасливого числа.

— Премилі прізвиська! — зіронізував дракон. — Але щасливі числа не завжди виграють.

— Я той, хто ховає своїх друзів живцем, топить їх і живими видобуває з води. Я прийшов із кута торби, але в жодній торбі не бував.

— Це звучить не надто вірогідно, — криво усміхнувся дракон.

— Я друг ведмедів і гість орлів. Я Здобувач-перстенів і Той-хто-приносить-удачу, а ще – Вершник-на-діжці, — продовжував Більбо, смакуючи власні загадки.

— Це вже краще! — похвалив Смоґ. — Але хай твоя уява не дуже тебе заносить!

***

Так, власне, і слід розмовляти з драконами, якщо ви не хочете відкривати своє справжнє ім’я (це мудро), але не бажаєте довести їх до сказу прямою відмовою (це також дуже мудро). Жоден дракон не може опиратися спокусі послухати, як хтось говорить загадками, і згаяти час, намагаючись їх розгадати. Багато чого Смоґ не зрозумів узагалі (сподіваюся, на відміну від вас, бо вам відомі всі пригоди Більбо, на які він натякав), але думав, що дещо таки збагнув, і підсміювався у глибині своєї мерзенної душі.

«Я думав про це минулої ночі, — посміхнувся він сам до себе. — Озерні люди, якісь паскудні підступи тих жалюгідних торгівців діжками, інакше я ящірка. Я не бував у їхніх краях довгі віки, але незабаром я виправлю цей недогляд!»

— Гаразд-гаразд, о Вершнику-на-діжці! — промовив він уголос. — Може, Діжкою звали твого поні, а може, й ні – хоча був він