Битва королів - Джордж Мартін

Нічого він і не очікував; Білодерево — четверте селище, яке вони проминули, й нічим воно не відрізнялося від попередніх. Люди пішли — зникли разом з усіма скупими пожитками й з усією худобою, якщо мали таку. Не схоже було, що бодай одне селище піддалося нападу. Вони просто... спорожніли.

— Як гадаєте, що з ними всіма сталося? — запитав Джон.

— Дещо гірше, ніж ми уявити можемо,— припустив Стражденний Ед.— Ну, я міг би уявити, але не хочу. Досить знаття, що кінець нас чекає жахливий, тож нема чого думати про це завчасно.

Коли вони вийшли з хати, двері саме обнюхувало двійко хортів. Решта собак досліджували селище. Їх на всі заставки лаяв Чет — як завше хрипким від люті голосом. У червонуватому світлі, що просочувалося крізь крону віродерева, чиряки в нього на обличчі здавалися ще більше запаленими, ніж зазвичай. Побачивши Джона, він звузив очі: теплі стосунки цих двох не пов’язували.

Огляд решти хат теж нічого не приніс.

— Пішли,— кричав Мормонтів крук, злітаючи на верхівку віродерева.— Пішли, пішли, пішли.

— Ще рік тому в Білодереві жили дикуни,— зронив Торен Смолвуд, який у чорній блискучій кольчузі й рельєфній кірасі сера Джеремі Рикера нагадував лорда більше, ніж Мормонт. Важкий плащ його був опушений соболем і застебнутий на срібні перехрещені молоточки Рикерів. Так, колись це був плащ сера Джеремі... але сера Джеремі забрали Чужі, а в Нічній варті не марнували нічого.

— Рік тому королем був Роберт, а в королівстві панував мир, оголосив Джармен Баквел, кремезний рахманний чолов’яга, що головував над розвідачами.— За рік багато чого змінитися може.

— Одне тільки не змінилося,— заперечив сер Маладор Лок.— Менше дикунів — менше проблем. Хай що з ними сталося, я їх не оплакуватиму. Всі вони — нальотчики й зарізяки.

В червоному листі над головою щось зашелестіло. Віття розійшлось, і Джон зауважив невеличкого чоловіка, що перестрибував з гілки на гілку легко, наче білка. Бедвик на зріст був заледве п’ять футів, але сивина в чубі зраджувала його вік. Розвідники прозвали його Велетом. Усівшись на розвилці двох гілок, він мовив:

— На північ вода. Мабуть, озеро. На захід — крем’янисті пагорби, невисокі. Більше нічого не видно, мілорди.

— Можна сьогодні заночувати тут,— запропонував Смолвуд.

Старий Ведмідь підвів погляд у надії побачити небо крізь біле віття й червоне листя віродерева.

— Ні,— заявив він.— Велете, скільки ще часу до темряви?

— Три години, мілорде.

— Тоді йдемо далі на північ,— вирішив Мормонт.— Якщо дістанемось озера, отаборимося на березі; може, й риби вдасться наловити. Джоне, принеси паперу: я вже давно мав написати мейстру Еймону.

Джон видобув з саков пергамент, перо й чорнило та приніс їх лорду-командувачу. «Ми у Білодереві,— нашкрябав Мормонт.— Це четверте селище. Всі порожні. Дикуни пішли».

— Розшукай Тарлі й переконайся, що він це відіслав,— сказав він, вручаючи Джонові листа. Тоді свиснув, і крук, ляпаючи крилами, опустився на голову коня.

— Жита,— крякнув крук, киваючи головою. Кінь форкнув.

Джон виліз на свого низькорослого гарона й, розвернувшись, поїхав геть. Там, куди не сягала тінь велетенського віродерева, попід меншими деревами зупинилися вояки Нічної варти — хто кіньми займався, хто жував смужки солонини, хто пішов до вітру, а хто, почісуючись, перемовлявся. Щойно вони отримували команду рушати далі, розмови вщухали, а вояки лізли в сідла. Першими їхали розвідачі Джармена Баквела; далі — авангард на чолі з Тореном Смолвудом. За ними — Старий Ведмідь з основними силами, сер Маладор Лок з обозом і в’ючними кіньми, а наостанок — сер Отин Вайзерс з ар’єргардом. Загалом двісті вояків і ще на сотню більше коней.

Удень прямували стежками, протоптаними звіриною, і руслами струмків — «розвідницькими тропами», які заводили дедалі глибше в пущу, де тільки листя та коріння. Уночі ставали табором під зоряним небом і споглядали комету. З Чорного замку чорні брати виїхали в гарному гуморі, з жартами та приповідками, але останнім часом усіх, здавалося, трохи протверезило задумливе мовчання лісу. Жарти звучали рідше, а от самовладання зраджувало частіше. Ніхто б не зізнався, що боїться,— зрештою, вони ж бо вояки Нічної варти,— але Джон відчував загальну тривогу. Чотири порожні селища, ніде ні знаку дикунів, і навіть звірина, схоже, повтікала. Примарний ліс іще ніколи не здавався таким примарним, і з цим погоджувалися навіть досвідчені розвідники.

Дорогою Джон стягнув рукавичку, щоб провітрити попечені пальці. «Які бридкі!» Йому зненацька пригадалося, як він куйовдив Аріїне волосся. Його маленька сестричка-тичка. Цікаво, як їй ведеться? На думку про те, що, може, більше ніколи вже не скуйовдить їй коси, він засумував. Заходився розробляти долоню, стискаючи й розтискаючи пальці. Він усвідомлював: якщо оця негнучка й незграбна рука такою й лишиться, це кінець. За Стіною чоловік не може без меча.

Семвела Тарлі Джон розшукав з іншими стюардами — вони напували коней. У Сема було троє: його власний і ще двійко в’ючних, які везли великі клітки з лози та дроту, повні круків. Щойно Джон наблизився, птахи, виляскуючи крилами, закрякали на нього крізь пруття. Деякі крики підозріло нагадували слова.

— Ти їх учиш розмовляти? — поцікавився він у Сема.

— Кільком словам. Троє вже вміють вимовляти «snow».

— Мало було одного балакучого крука! — сказав Джон.— Та й чорні брати не люблять, коли їм нагадують про сніг.

На півночі сніг часто тотожний смерті.

— Знайшли щось у Білодереві?

— Кості, попіл і порожні хати,— озвався Джон, вручаючи Семові сувій пергаменту.— Старий Ведмідь хоче відіслати це Еймону.

Діставши з одної клітки крука, Джон погладив йому пір’я, прикріпив листа й мовив:

— Лети додому, сміливцю. Додому.

Крук щось нерозбірливо каркнув у відповідь, і Сем підкинув його в повітря. Ляпаючи крилами, птах між дерев полетів до неба.

— Як мені хочеться, щоб він забрав мене з собою!

— Досі?

— Ну,— мовив Сем,— так, але... Насправді мені вже не так страшно, як було. Першої ночі, коли хтось підводився, щоб сходити до вітру, мені ввижалося: це скрадаються дикуни, щоб перерізати мені горлянку. Я боявся — якщо заплющу очі, то вже більше їх не розплющу, от тільки... ну... зрештою прийшов світанок,— він слабко посміхнувся.— Може, я й боягуз, але не дурень. Я змучився, та й