Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Третій ярус був найнижчим і тут я бував усього раз чи два — суто для ознайомлення. Бо в цьому місці не було зал та сховищ, лише центр розгалуженої системи ходів, якими можна було потрапити в будь-який куточок міста. Карта цих ходів була всього одна, зберігалася в Благодара, — і мене примусили запам’ятати її назубок ще на третьому році навчання. Розповідати про цей ярус не було дозволено навіть патрійцям, навіть найдовіренішим. Бо то була таємниця і велика відповідальність суто Стожарів.

Вхід туди був геть некомфортним, бо замаскованим. То був люк, накритий плитою, що нічим не відрізнялась від сусідніх, у кутку однієї з підземних зал, прямо за величезним іржавим шоломом. Ту плиту було б важко підняти одній людині, але не тоді, коли мова йшла про Стожара.

Ходи ці свого часу створив вже не Світан, а його послідовники. Навіщо — я розумів, хоч і не озвучував. А для чого ж підземні переходи робляться? То й додатковий ресурс, коли треба бути непомітним, і перевага, і — захід безпеки. Колишні Стожари перестрахувалися.

Навіщо? Я навіть не хотів про це думати. Але є таке — то й добре.

Ми сплигнули в люк.

Ці переходи таки скидались на ті, яких я боявся. Вони не провітрювалися, на стінах тут не було світильників, а на вогкому темному камінні стін повзали слимаки та якісь страшні ящірки. Ну, добре, що хоч камінням все обкладено, а не просто земля.

— Я пам’ятаю, що ти гарно вивчив карту. Але вона неповна. Я покажу тобі дещо, а ти запам’ятовуй дорогу, — мовив неголосно Благодар, засвічуючи над рукою вогник.

Я пішов за ним.

Крокували ми хвилин із десять, кілька разів звертаючи то праворуч, то ліворуч. Насправді запам’ятовував я легко. Аж раптом старий зупинився просто посеред тунелю, і ми мало не зіштовхнулись.

— Скільки кроків я зробив від повороту? — спитав Благодар, обертаючись до мене. Світло сріблястого вогню робило його риси обличчя схожими на статую.

— Е-е-е... — я й гадки не мав.

— Шістнадцять. Не забудь.

І він штовхнув стіну ліворуч від себе.

Виявилось, що там двері, замасковані під кладку.

Сріблястий вогник над долонею Благодара перетворився на справжній гарячий вогонь і Стожар опустив його в ємність ліворуч від входу. Виявилось, що то ринва, наповнена олією, і тягнулася вона на багато метрів, оточуючи всю залу. Що далі пробігав вогонь, то яскравіше ставало довкола, і ось нарешті стало видно геть усе.

Ми опинилися на краю великої круглої підземної зали. Білі колись, та тепер потемнілі від вологи й часу колони виростали з долівки, розташувавшись біля стін, і підпирали стелю високо вгорі. Її не було видно в пітьмі. Підлога тут була з плит білого та різних відтінків червоного кольорів — і якийсь час знадобився мені, аби зрозуміти, що то викладене величезне зображення чотирикутної зірки. Я вдруге бачив її в такому забарвленні — на прапорах і малюнках вона зазвичай була сріблястою. Тільки вітраж над головним входом до Обителі був червонястим. Багряно-золотисті відблиски вогню танцювали на підлозі і видавалось, наче зірка трохи тремтить чи дихає.

У мене по спині побігли мурашки.

Посередині зали була зрізана колона, до вершини якої вели сходи. Розташовувалась вона якраз по центру зірки, а на верхівці її щось стояло... чаша, точно, чаша! Та те дивне підвищення не було єдиним, що заслуговувало на увагу. Довкола нього, наче уламки, всаджені з силою в плити підлоги, було дев’ятеро дзеркал.

Благодар пішов уперед і жестом запросив за собою. Я підкорився.

Ми підійшли до краю кола з дзеркал. Усі вони були кривобокими, нагадували уламки. Їх не вкривав порох, як можна було очікувати під землею. Сторонами, що показували відображення, свічада були повернуті до підвищення.

— Дивись уважно.

Благодар знову махнув рукою і цього разу вогонь спалахнув ще й біля підніжжя сходинок, що вели до чаші. Як виявилось, там були спеціальні заглибники в камені.

Світло заграло барвами, розростаючись, і раптом сталося щось дивне й неймовірне. Вогонь, відображаючись в дзеркалах, полинув до них цілком виразними промінчиками. Промінці ці ширились, пов’язуючи не лише джерела світла й дзеркала, а й самі кривобокі уламки між собою, створюючи дивовижне мереживо. Нарешті всі вони з’єднались в одній точці — на верхівці зрізаної колони, освітивши чашу, яка виявилася білою, мов сніг. Тут тільки я зауважив, що дзеркала вбиті в долівку під кутом, всі вони ледь западали назад.

— Що ти бачиш? — спитав мене Благодар, уважно дивлячись у вічі.

— Дев’ятикутну зірку, — відповів я тихо. Це справді була вона — я кинув погляд на талісман в себе на грудях. Герб завжди мав всередині мереживо. Та тільки до країв воно дотикалось виключно дев’ятьма кутами — і те відкриття видавалось насправді дивовижним.