Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож
Та я чомусь не міг читати книги, яким була понад тисяча років, навіть із цим скельцем. Ну не міг і все!
— Уяви перед собою скелю. Припустімо, ця книга саме нею і є, — промовив терпляче Верен, погладжуючи свою пухнасту білу бороду. Я на мить відволікся від книги, поглинутий плавними рухами його вузлуватих пальців. — Ти можеш пробувати розбити її своїм чолом. Зрештою, Стожарам і не таке вдавалось. Але навряд чи це буде найкращим варіантом. Ти можеш почати дертися на неї. Цей шлях трохи кращий, бо ти не розіб’єш чоло до крові, але скеля ж прямовисна, можна і зірватися. Та й тебе не цікавить те, що за нею. Ти маєш пройти в камінь. Скажи, що ти бачиш?
— Окремі літери, трошки — слова. Але вони мерехтять і наче починають утікати, коли я на них зосереджуюся. Нерухомими є тільки ті речення, які я вже прочитав.
— Тоді ти маєш читати те, що є. Запиши це.
Верен змахнув рукою, і до мене по гладенькій поверхні столу ковзнули перо, каламар і шматок пергаменту.
Я записав:
«Розповідатиму ...у......Вій... б...ів з Персепо... та...»
Показав листка Верену. Той кивнув.
— Дивись уважно на «у». Вона вже не рухається?
— Трохи. Але не так, як прогалина після неї. Чому?
— Бо «у» є частинкою слова. Ти прочитав її, а значить, почав читати і це слово. А прогалина далі — слово, яке ще не видно зовсім.
Я знову витріщився на «у», аж очі запекли.
— «Тут»! — вигукнув я переможно і аж підскочив на стільці. — «Розповідатиму тут!»
Старий Стожар легенько кивнув.
— Читай наступні слова, частинки яких ти бачиш. А тоді пробуй ті, які ще геть розмиті.
За півгодини я нарешті зумів скласти все докупи:
«Розповідатиму тут про Війни белатів з Персеполем та Лісокраєм».
Вийшли ми з бібліотеки поночі. Я на своїх двох, а Верен виїхав на своєму кріслі з коліщатками. Він давно вже мешкав на першому поверсі.
— Доброї ночі, Чорногоре!
— Доброї ночі, Верене! І дякую за урок.
На початку навчання я якось був назвав його вчителем, але Верен сказав мені, що так говорити не слід. Просто на ім’я, і це ж стосується звертання до будь-якого Стожара. А ще раніше я переймався тим, що ж варто помагати Верену пересуватись, а ніхто, схоже, через це не непокоїться! Поки не побачив одного разу, як він помахом пальців примусив своє крісло перелетіти через поріг. Тоді я заспокоївся і зрозумів, що старий Стожар хоч і не ходить більше, але ще далеко не немічний.
Довгі сходи моєї вежі звично трохи втомили, хоч і не так, як рік тому, коли я тут оселився. З того часу сталося багато цікавого і незвичного, я освоївся в башті, де знаходились просто розкішні спальня, кабінет та купальня, та й в усій Обителі Стожарів. Але вчорашній день запам’ятався якось особливо — Благодар одягнув мені на шию кулон зі срібла й скла, що був у формі чотирикутної зірки — герба Патрії.
А все тому, що того дня я вперше зцілив людину. Маленьку дівчинку, яка потерпала від сухот. Матір привезла її з далекого району Патрії — ледь живу, бліду; вона кашляла кров’ю.
І я вперше в житті торкнувся хворої дитини без страху — що не вдасться, що заражуся, що... що станеться будь-що, але не те, чого я прагну. Так вже бувало раніше — неодноразово. Я пробував лікувати людей — але вдавалося хіба загоювати подряпини. Таке не рахувалось. Та вчора... То було неймовірно! Я просто відчув темну хворобу всередині її маленького тіла і потягнув, увібравши в себе. А тоді іншою рукою прихилився до землі — а зустрілися ми з пацієнткою не в приміщенні, на щастя, а у внутрішньому саду лікарні, — та відпустив пітьму в землю.
Щоправда, в мене носом пішла кров і я навіть похитнувся та впав би, але мене підтримав Благодар, з яким ми разом прийшли до лікарні.
Дівчинка одужала.
І я вперше зробив велику справу. За неї мене й нагородили.
Тоді ж, пропустивши крізь себе істинну суть хвороби, я усвідомив, чому старші Стожари такий тривалий час не дозволяли мені навіть емоції нездорових людей відчувати. Не лише книги потребують читачів із досвідом. Деякі справи — теж.
Але тепер то вже було позаду.
Все ще трохи втомлений і щасливий після вчорашнього, та й
