Волонтер - Дмитро Білий
— Не тіпайся, дівчино, що таке справжній біль, ти пізнаєш не зараз…
* * *Ядвіга стояла біля жорен, прислуховуючись до їх мірного рипіння та плескоту води, що падала в запруду. Саме туди вершниці потягнули Інгулу. Південне сонце, немов зібравши останні сили, пекло все сильніше й сильніше скрізь дірки у стелі. Ядвіга витерла піт із розчервонілого обличчя, підійшла до жорен і поклала руку на слизьку зелену поверхню. Її серце калатало від хвилювання. Страшно було припуститися помилки в такому важливому завданні, місії, яку поклала на неї її Повелителька. Минуло декілька напружених хвилин, перш ніж вона побачила, як до неї, риплячи, повертається інший бік жорна, на якому чітко проступали виведені невідомою рукою чорні знаки рун… Ядвіга полегшено зітхнула, та в той же час відчула, як жах мимоволі народжується в її серці…
* * *— Після Власти — ці троє найбільш небезпечні… — Отець Бергус побожно перехрестився. — Але із Божією поміччю сьогодні вони не уникнуть справедливого покарання.
За весь час довготривалого переслідування лицар Даміан багато разів чув від свого супутника ці слова. Але сьогодні дійсно він побачив, що їм вдалося наздогнати вершниць-воїтельок. Біля млина спокійно паслося четверо коней. Ядвіга — він впізнав її по довгому золотистому волоссю, гнучкій, але мужній поставі — замислено стояла поблизу жорен, торкаючись їх долонею.
Даміан і отець Бергус щойно обережно вибралися на схил, ховаючись у кущах. Своїх коней вони залишили у лісі на галявині, коли визначили, що сліди трьох вершниць свіжі, кількагодинної давнини.
— Помолимося, лицарю, — беззастережно промовив отець Бергус і зняв із довгої худої шиї вервицю із дерев’яним (як він сам казав, зі скалок Хреста Господнего) хрестиком.
Даміан зітхнув, витяг свого меча і встромив перед собою у вологу землю. На верші його руків’я був майстерно врізаний мініатюрний ковчег із часткою мощів святого Юра.
— Боже всемогутній, дозволь нам приборкати цих язичниць та відкрити їх душі до твоєї благодаті… — забурмотів отець Бергус, молитовно склавши долоні.
Лицар опустився на коліна й почав згадувати давно забуті слова молитви. Не те щоб він дуже хвилювався. Його виснажив шлях, постійна плутанина в пошуках слідів уцілілих вершниць Власти, голод та одноманітність мандрівки. З того часу, як його сюзерен після перемоги під Дівоч-Горою доручив йому супроводжувати невтомного отця Бергуса в переслідуванні Ядвіги та її поплічниць, нудьга не покидала Даміана. Невелика честь для лицаря переслідувати та зловити трьох виморених втікачок. Та ще в ролі помічника якогось довгов’язого святенника. Який до того ж, без сумніву, трохи схибнутий на своїй місії. Єдине, що втішало лицаря, — це те, що їх шлях прямував до його рідних країв, які залишив він ще малим хлопчиком, тікаючи разом з батьками від нашестя обрів.
У війні із воїтельками Власти Даміан участі не брав — був серед охоронців фортеці на кордоні із саксами. А коли повернувся — із замком Власти було покінчено. Майже все жіноче військо або загинуло у вікопам’ятній битві поблизу Дівочої Гори, або опинилося на тортурах у в’язниці князя. Утім, пан Горлачек — сюзерен Даміана — наказав йому відправлятися із отцем Бергусом на лови… Чого саме йому? Даміан не міг зрозуміти — для цього можна було б найняти людоловів раданитів — звичних до полювання за білим товаром. Але довелося підкоритися — що ще робити молодому воїнові, який не мав, окрім меча й сякого-такого військового досвіду, більш нічого?
— Ти й досі не усвідомив всієї небезпеки, яка криється в цих відьмах? — чи то запитав, чи просто зітхнув отець Бергус, коли закінчив молитву.
Даміан подивився на нього. Священик завжди дивував його своєю енергією і впертістю. Він міг декілька діб нічого не їсти, тижнями не злазити з коня, але ні на мить його нервові рухи не ставали кволими, а в очах не зникав збуджений вогник гончого пса, що йде по сліду. Про нього розповідали багато дивних історій. Подейкували, що він учився в чорнокнижників, яких потому сам відправив на вогнище, що невтомно полював на відьом — майстерно і безжально. Під час війни із Властою, яка за три роки ледь не впровадила царство жінок у Чехії та Богемії, отець Бергус став незамінним дорадником князя Пшемислава й фахівцем із тортур, за допомогою яких майже завжди отримував необхідну інформацію для свого володаря. Та будучи поважаним святенником, у той же час він залишався одним з небагатьох довірених людей князя, хто ще поклонявся і своїм слов’янським богам. Чутки, у які Даміан спочатку не вірив, виявилися далеко не перебільшеними. А коли отець Бергіус під час їх мандрівки після вечірньої молитви починав бурмотіти загадкові слова, дивлячись у якесь чорне спотворене коріння, що виступало серед брудно-зеленого моху, лицареві ставало не по собі…
— Не думаю, що вони гідні супротивники нам… — недбало промовив лицар на зітхання Бергуса. Той криво посміхнувся й заходився копирсатися у великій шкіряній торбі, яка завжди була приторочена до сідла його коня… Раніше він її ніколи не розкривав.
— Як би не було тяжко, вони мають потрапити нам до рук живими, — тихо промовив священик, дістаючи мотки білих мотузок із вплетеними в них червоними нитками та дерев’яні овальні бруски із ремінцями. Наостаннє він витягнув згорнуту сітку із прикріпленими до неї шкіряними пасами та дерев’яним бруском.
— Трохи пізніше, пане Даміане, прошу розпалити вогнище на галявині, де ми залишили коней. І киньте туди вологих гілок. А мені зараз треба усамітнитися…
Даміан мовчки кивнув головою й пішов у ліс. Уже біля дерев він озирнувся. Отець Бергус сидів навпочіпки біля мотузок і сітки і щось бурмотів. Але на цей раз однозначно не молитву…
3. Мела та Йоанна…Мела не знала свого справжнього імені. Знала тільки, що вона з роду аварських могутніх шаманів. Її бабця, шаманка, з якою радився сам каган у своїй неприступній цитаделі в Панонії, кожну ніч шепотіла якісь закляття над
