Волонтер - Дмитро Білий
Від цих думок Ядвіга люто скрипнула зубами, на її очах виступили сльози безсилого відчаю…
А Власта? Невже вона загинула… Зачарований панцир мав би уберегти Власту від смерті… Невже хитрий і підступний князь Пшемислав розпустив чутки про її загибель, а сама вона знаходиться в якихось таємних підвалах королівської в’язниці, де її щоденно піддають катуванням, щоб вивідати всі таємниці, — і де заховані скарби дівочого війська, і які чари вона знає… А може, і про таємний Ритуал?
Вершниця здригнулася. Що вона могла зробити для своєї повелительки, правою рукою якої вона виступала ці три роки, коли вся Чехія і Богемія тремтіла при згадці про Власту та Дівоч-гору? Тільки б виконати останню волю Власти — здійснити Ритуал! І покарати цю підступну зрадницю Інгулу… Жорстоко покарати…
Ядвіга відчула, як кров б'є в її скронях, а тіло охоплює несамовитий жар. «Треба заспокоїтися, — подумала воїтелька. — Лють зараз ні до чого».
…Вона легко зіскочила з сідла і, скидаючи з себе одяг, попрямувала до води…
* * *— Ми просто вб’ємо її? — дещо розчаровано запитала Мела.
Вершниці сиділи біля вогнища, розпаленого в ямі так, щоб не можна було його світло побачити сторонньому оку. Незважаючи на втому, збудження від того, що мета їх виснажливої мандрівки від Чехії до цього загадкового краю антів вже така близька, не давали їм заснути.
Ядвіга помовчала, ловлячи на собі запитальні погляди супутниць.
— Ні, не просто, — нарешті промовила вона. — Тепер я можу відкрити вам таємницю Власти, хоча й не всю…
— Але ми й так знаємо, що саме Інгула виказала воїнам князя Пшемислава обхідні шляхи до нашого замку Девіна… — тихо сказала Йоанна, — і саме вона підказала його воєводам, як увести в оману воїтельок Власти…
— Ми не можемо дати їй просто вмерти, — похмуро й жорстко кинула Мела.
— Не поспішайте, сестри, — незвично м’яко сказала Ядвіга. — Ми не тільки маємо виконати помсту, якою б лютою вона не була. Інгула має стати жертвою Ритуалу…
— А ми що, не могли для Ритуалу прихопити якусь місцеву селянську дівку? — запитала Мела.
— Це не звичайний обряд, який ми робили із полоненими дівками, щоб підсилити привороти наших жриць, — тихо промовила Ядвіга. — Це особливий, таємний Ритуал… Про все ви довідаєтеся невдовзі, коли Інгула буде в наших руках.
— Може зараз нападемо? — запитала Йоанна, і по її ніжному обличчю майнув прихований хижий вираз… Майнув і відразу щез…
— Дійсно, втече у свої рідні степи, прийдеться за нею аж до Меотійського озера гнатися.
— Не прийдеться, вона сама вкрай втомлена і, напевно, відчуває себе тут у безпеці… А тепер спати! На світанку вона вже буде в наших руках, — сталевим голосом наказала Ядвіга…
Але заснути ніхто з трьох так і не зміг. Вони лежали мовчки до ранку і вдивлялися в зоряне небо, на місяць, який наступної ночі мав стати повним. Їх ніздрі тремтіли, як у гончих псів, що відчували близьку здобич…
* * *Млин стояв скособочений, наче схилився відпочити від тих літ, коли без перерви працював, перетворюючи тяжке золоте збіжжя на борошно. Мельник, певно, відправився цвиндрити гроші до найближчої корчми. А може (і це скоріше за все) загинув під час минулорічного набігу аварів. Принаймні, його хата була порожня…
Мела тихо, немов примара, вислизнула з відчинених дверей у світанковий туман і похитала головою. У руках вона тримала довгий кривий кинджал. Ядвіга кивнула в бік млина, і всі троє, зігнувшись, тримаючи коней за поводи, крадькома наблизилися до похмурої будівлі. Коли до неї залишалося не більше ста кроків, жеребець, якого вела Йоанна, стривожено закрутив головою, ловлячи повітря, і коротко захропів… З-поза дощатих дверей почулося іржання…
— Прокляття! — Ядвіга люто зиркнула на Йоанну і скочила в сідло. Туман розсипався і зник під першими променями сонця. Вершниці погнали своїх коней до млина…
Двері розчахнулися зсередини під могутнім ударом копит, і звідти вилетів одним стрибком білий неосідланий кінь. Верхи, міцно стискуючи його боки босими ногами, сиділа дівчина. Вона була простоволоса — чорні довгі пасма зміями моталися по накинутій поспіхом полотняній сорочці. У зубах вершниця тримала декілька стріл, однією рукою розмахувала луком, підганяючи коня, іншою смикала його за гриву. На смаглявому обличчі палали люттю і страхом великі очі… Її кінь закрутився перед млином, збиваючи копитами росу…
Три вершниці стримали своїх жеребців, повільно роз’їжджаючись в різні боки й оточуючи дівчину…
— Злазь з коня, Інгуло! — крикнула-прохрипіла Ядвіга. — Усе одно не втечеш, суко…
Інгула у відчаї закрутила головою, шукаючи шлях до порятунку, зігнулася, вдарила луком по крупу коня, і той, слухняний і стрімкий, одним стрибком перелетів через невеличкий тин, що примикав до будівлі млина. Гачкувате дерево, що росло поруч із тином, ніби вступивши у змову із переслідувачками, шарпнуло сухою гілкою край сорочки Інгули, та не змогло зупинити — тільки добрий шмат білої тканини залишився на гілці, а вершниця чвалом понеслася у відкритий степ, прокладаючи блискучу росяну доріжку поміж лугових трав.
Воїтельки з гиком та вереском погнали за нею. Коні Йоанни та Мели одним махом перелетіли через тин, але гнідий жеребець Ядвіги затупцював перед перегородою — поки вона примусила його перестрибнути, фігурки вершниць ледь виднілися вдалині…
