Зворотний бік темряви - Дарунок Корній

Стрибог і досі тримав на вустах щось схоже на посмішку, тільки зараз вона нагадувала вишкір звіра, хворого на сказ.

Мор відсахнувся від синової посмішки.

– Що? Кажеш, ти мене переріс? Ага, переріс, – Мор не втримався і зірвався на крик. – Ти ідіот, а не мій син. Чи я тебе цьому вчив? А де твоя мудрість? Де бажання ставати не руйнівником, а богом? Бажання все зруйнувати та знищити – це бажання смертних. Чи хотів би я, щоб ти всі світи перетворив на руїни? Звичайно ні! Вони мають підкорятися нам, а мертві вони кому цікаві? Ти ж не хочеш панування, сину, ти хочеш знищення? Що з тобою? Ти не знищуєш світи, ти нищиш себе.

Мор махнув рукою праворуч, і перед ними в повітрі наче відкрилося віконце, а в ньому – те, що залишилося від світу, щойно знищеного Стрибогом.

Руїни, вогонь, хмари диму, океан, який агресивно поглинав сушу…

– Цей світ ставав нашим. Ми його майже підкорили. Добре знаєш про те, як не одне століття ми боролися з сірими за владарювання. А ти всі наміри звів нанівець. Чому? Не розумію. Коли ти був зі світлими, це якось пояснювалося логічно: кохання, жінка, розумна й вродлива. Та, хвала батьку Чорнобогу, ти отямився, повернувся додому, став таким, яким я тебе хотів бачити. І ось тепер це!

Стрибог сердито обірвав Мора:

– Тобто чемним бараном хотів мене бачити? – Перекривив Мора: – Став? Ха! Ніким я не став. Я завжди був таким. Самодостатнім. О, як цікаво! Повелитель Темного світу зараз розмовляє словами світлої безсмертної? Тьху! Батьку! Чому ти говориш її словами? «Будь собою, не ховайся за мене». Звикли командувати: ти, вона, Посолонь, мати… Плювати я хотів на вас усіх.

І Стрибог сердито плюнув убік…

– Що? Плювати? На рідного батька, на матір? Як ти смієш? – Мор майже миттєво стулив долоні рук докупи, і нав коло них завирувало щось чорне та недобре. Тоді сердито відштовхнув цю чорноту від себе в напрямку сина, бурмочучи щось прамовою.

Стрибог наче чекав цього, бо миттєво поставив щит, не роблячи жодних рухів, одним лишень поглядом. Чорний пелех завис у повітрі, наче замислився, що йому далі робити, потім мляво закружляв угорі та розсипався в повітрі.

– Ну, і що далі? Ти, Море, забув, що я твій син і про наші родові прокляття знаю все. Забирайся краще звідси, старче, поки я ще чого зайвого тобі не набовкав чи не зробив! Я молодий, дужий, тому сильніший та спритніший від тебе.

Мор стояв розгублений. Ні, вже не був роздратованим чи сердитим, як того разу, коли син дременув до дівки, зрадивши темний бік зі світлою… Зараз якийсь невидимий ворог сидів всередині Стрибога і використовував його божественну силу у власних інтересах. То не були світлі, з тим його азартом покінчено назавжди, бо за останніх півроку син і словом не обмовився про Птаху. І поводився майже нормально. Виконував чемно всі його розпорядження, піклувався про доньку, хіба що забагато мовчав. І раптом така переміна? За знищений світ Стрибог відповідатиме перед Раттю Темних світів. Що він скаже старійшинам, чим виправдає поведінку сина? Так, Море, візьми себе в руки і згадай, що він не просто один із великих темних безсмертних, він, насамперед, твій син…

– Синку, – вичавив із себе, навіть гіркота вчувалася в голосі. – Вибач, але ти сам мене довів. Не стримався. Що з тобою відбувається? Ти мій єдиний син. Не тримай у собі те, що мучить тебе, розкажи, поділися з батьком. Згадай про свою доньку. Який приклад для наслідування ти їй подаєш?

– Що? Приклад? Ой! У нас вся сімейка така – одні ідеальні зібралися: і ти, і мати. Приклад, кажеш? А стирання дитині пам’яті, відбирання матері – це приклад чи неприклад, татунечку? О Чорнобоже, це необхідність! Звісно! Велика мета, грандіозні цілі! Богу Мору можна все задля великого. – Стрибог шаленим поглядом пропікав Морока. Тоді рішуче додав: – Твій син виріс, і йому на вас усіх начхати. Тому, не пішов би ти…

Стрибог розвернувся до Мора спиною, крутнувся на нозі й просто щез.

Майже в той самий момент поруч з Мором нізвідки з’явилася Мара.

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе!

Від несподіванки Мор аж підстрибнув:

– Ну, тебе тільки тут не вистачало. Наче у мене клопотів мало? Що тут забула?

– Була недалеко. Душі убієнні збирала, яким ще не час помирати. Ви що тут витворяєте, темні? У власному ж світі майже все знищили?

Мара сердито свердлила Мора своїми темними очима.

– То не ми. То зробив твій син, шановна! Твій син. У нього наче здоровий глузд відібрали. Бачиш-но…

Мор, здається, навіть втішився, що має тепер на кому зігнати злість, тому його понесло.

Він розмахував руками, кричав, погрожував. Мара стояла спокійна та зосереджена на чомусь своєму, наче й не чула його.

І, коли Мор втомився кричати, здувся, мов кулька, Мара зовсім спокійно запитала:

– Закінчив? То ти Стрибога до цього довів чи хто?

Мор сердито підняв вгору руку. Кинуте звинувачення йому не просто не сподобалося. Здавалося, ще мить і він ударить Мару. Та продовжувала спокійно дивитися на Володаря темних. Стояла наче статуя, жодний м’яз на обличчі не видавав її емоцій. Вона його не боялася:

– Тільки спробуй. – Говорила тихо, але Мор її добре чув. – Твоя погроза – це навіть не намагання зруйнувати світ, не створений тобою. Це ще гірше. Хочеш підняти руку на безсмертну? А я думаю, від кого в синові стільки ненависті та гордині? Що можна чекати від дитини, яку виховував такий батько?

– І що можна чекати від дитини, якої зреклася така мати, – парирував відразу Мор.

Замовчали. Очевидно Мара чекала від чоловіка гучніших та дошкульніших образ. Та той німував, уважно вивчаючи своє взуття.

– Слухай, Море, – несподівано згідливо обізвалася Мара. – Давай зараз хоч на трохи забудемо наші суперечки. У сина проблеми, це ж видно. Тож не треба ображати одне одного, а спробувати йому допомогти. Чи ти вмиваєш руки?

Мор відірвав очі від землі. В очах чоловіка, крім звичного металевого блиску, читалося ще щось, і воно пом’якшувало той блиск, робило завжди жорстокого та самовпевненого бога людиною:

– Я люблю свого сина і тому ще досі тут з тобою теревені справляю,