Зворотний бік темряви - Дарунок Корній
Мальва навіть не озиралася, коли говорила. Вона взяла знизу тарілку, на якій стояла миска, кинула собі три з половиною кнедлики, додала сметани, грибів та всілася вечеряти. Око впало на чорну обкладинку Книжки Чорнобогової. Після їжі вона почитає. Припекало має рацію, ліпше навіть найтемнішим лісом блукати тоді, коли хоч і не знаєш дороги, та все ж рухаєшся стежкою, а не проваллями.
Глянула у вікно. Там висіли сутінки. Намалювала в уяві сонце, яке заходить, і несподівано для себе заговорила, піднявши вгору руки:
– Благослови, Свароже, ту їжу і той день, в якому сьогодні живу. Благослови моїх рідних і всіх добрих людей, яких я люблю і які мене люблять. Благослови заблудлу грішну душу проклятого, який дуже добрий до мене. Благослови, Свароже!
У вікні з’явилося сонце, що заходить. Посміхнулася своїм словам, сонцю і тим, хто зараз думав про неї. Вона знала: є кому її любити та думати за неї. Всілася за стіл.
– Смачного, безсмертна! – ясно почула слова у своїй голові.
Багато страху та переляку чулося в голосі. Бо хіба прокляті вміють говорити? Тут її запевняли, що ні. Добре знала, що якщо розвернеться та подивиться у очі проклятого, котрий так несміло вперше промовив ті слова, то може більше й не дочекатися інших. Тому не стала озиратися чи дивуватися. Вона знала, що цей проклятий рано чи пізно озветься. Ох, не просто так він тут. І у ньому всередині, хай на денці, та все ж досі тьмяно горить вогник. Тому відповіла так само, як і почула, подумки:
– Дякую тобі за все! Особливо за те, що ти зараз поруч.
4. Лють
Лють заполонила його серце, розум, душу. Ревнощі перетворилися на шаленство. І вона винищувала його, спопеляла. Не знав, як взагалі зумів вибратися самотужки зі світу Загублених? Ноги здавалися чужими, майже не слухали, розум вимкнувся зовсім, вели його лишень інстинкти. Це знищувало волю, бажання думати, здоровий глузд. Натомість барабанним набатом гепало безглуздя в голові, наче майстер-каменяр сидів там і гамселив відбійним молотком. Це не давало можливості ані важко зітхнути, ані розплющити очі. Ще ніколи аж так не боліло, фізично ніколи так зле не чувся. Біль душі від непоправного, тої правди, що відкрилася несподівано. Підозри та найпохмуріші сни ставали реальністю. І скалки від розбитого на друзки серця впивалися крижаними гострими списами, терзали плоть. Колись хтось сказав, що розбите серце може склеїти тільки те, що його розбило. Та тільки не цього разу! Бо після візиту до Оракула зрозумів: ці скалки надто дрібні. От-от перетворяться на порох…
До безтями зажадалося непритомності. Добре було б викинути з голови та з душі кілька століть пережитого поруч із цією жінкою. Може, тоді серце знову зробиться цілим? О, так! Як хотілося повернутися в той день і в ту годину, коли він вперше побачив її. Якби ж то мав тоді знання про те, що вона зробить з його життям, на кого перетворить? Галайда, перекотивітер… Чомусь чорнота всередині робилася дедалі густішою та густішою, і навіть світлі спогади про спільне життя з Птахою розтанули, мов пізній сніг під уже теплим сонцем.
Що залишалося? Несамовитість, лють!
Лють, яка розбила серце і тепер розривала душу. Відчував, що якщо зараз не випустить її з себе, то вона роздере його… А він не може бути розірваним, не може собі цього дозволити, бо… Бо має помститися. Помститися тій, яка так вишукано брехала, так досконало все придумала. Фальшиві слова про кохання… Чи вона любила його колись по-справжньому, чи тільки використовувала, переманивши на бік світлих? Згадав запах її волосся, ніжний погляд завжди весняних очей. Так, він досі її любив, але так само сильно ненавидів. У цьому двобої брала гору ненависть, вона випікала, вона породжувала шал… Він помститься, обов’язково помститься… І наплювати зараз йому на всі приписи, закони безсмертних. Вона має померти. Бо коли вона помре, то разом з нею помре і кохання до неї. Свято вірив у це. А коли помре кохання, то помре і ненависть. Та сама, що породжує лють, яка випікає зсередини.
Замкнене коло.
Поки, щоб хоч трішки приборкати свій шал, влетів, мов навіжений, у перший зі світів, що трапився на дорозі. Було зараз байдуже, що то за світ, чий він – сірий, світлий, темний, нейтральний.
Так він давненько не шаленів і не розважався. Зазвичай брудну роботу виконували смертні, він тільки радив, як краще, використовуючи їхню несамовитість, ненависть, кригу серця.
Небо затягнули чорні хмари, здійнявся шалений вітер, океанські хвилі сягали хмар, тремтіли вулкани, випльовуючи з себе вогонь, тремтіла від жаху земля, наполохана таким втручанням, і гинуло все живе довкола: люди, тварини, птахи, комахи, острови, дерева, трава…
О, Птаха має відчути агонію цього світу, якщо не своїм єством, то відчути фізичним болем тих смертних, за яких так палко завжди вболіває. Прокляття одне за одним зривалися з уст та падали то в море, то в небо, то на гори…
Не знав, як зупинитися, здавалося, що шал ніколи зсередини не вийде і безкінечно падатиме на голови смертних…
Але в одну мить усе припинилося. Світ загас, пропав, Стрибог наче кудись провалився. Чиясь потужна воля вирвала його з світу горя та біди. У вуха вдарила тиша. Глибока і безмежна. Не стало нічого – зникла лють, перестало боліти і в голові, і в серці. Навіть зажмурився від зачудування. А коли відкрив очі, то здивовано побачив перед собою батька.
– Батьку, ти? Повелителе Море? Навіщо втрутився?
Перед ним стояв оскаженілий та сердитий Мор. Однак Стрибог, замість того, щоб стушуватися, перелякатися чи знітитися, як то зазвичай бувало, коли батько сердився, навпаки, саркастично посміхався. Шал повертався до нього. Він, можливо, нікуди й не подівся, просто від несподіваного втручання збоку принишк, зачаївся.
– Навіщо, батьку? – запитував майже байдуже. – Чи тобі є діло до тих смертних покидьків унизу? До їхніх світів? Ти ж їх так само щиро ненавидиш, як я тепер. Куди ти мене закинув? Поверни назад.
Мор стояв напружений та зосереджений, готовий на все. Кулаки чоловіка стискалися та розтискалися аж до хрускоту. Стрибог це бачив, однак його це зараз мало турбувало. У відповідь він лишень криво шкірився.
– Що ти робиш? Стрибоже, сину мій, що ти робиш?
– Хіба
