Зворотний бік темряви - Дарунок Корній
Ох, той її післанець! Чи могла вона просто так відпустити свою любу онуку в небезпечну мандрівку? Не могла. От і приставила до неї наглядача. Чи міг він допомогти? Напевне, ні. Але він не шкодив – і то добре. Один раз на тиждень на кілька хвилин відхиляв завісу дзеркала у кімнаті Мальви чи в залі темного Храму і вона могла зазирнути в нього через криве Задзеркалля води у поліському Проклятому озері. Навіть взимку вода у ньому не замерзала. Усі живі створіння обходили це місце стороною. Тільки не вона. Бо якщо вода у цій ріці вміє вбивати, то це не значить, що вона німа та мертва.
Коли Птаха розповіла всю правду про Мальву, її справжніх батьків, про те, як на очах Мальви Стриб ледве не вбив світлу безсмертну, була готова того покидька власноруч задушити. І як вона, красива та мудра, могла стільки років кохати таку погань? Ні, не так. Вона досі його кохає. Очі жінки про це говорять промовисто. Ох, і для чого воно те кохання? Більше спалює, аніж додає, більше знищує, аніж народжує? Не їй судити. І таке почуття, очевидно, потрібне. Не розуміла тільки, чому Птаха кинула Мальву в пащу голодному леву. Горпина знала, що її онука дуже сильна, інколи темний бік тієї сили не просто панічно лякав, а й наводив на жінку трепетний жах. Але в малій був і світлий бік, не менш яскравий та могутній.
Чи каялася Горпина в тому, що зараз робила? Поки ні. Жодної покаянної молитви ні єдиному Богу, ані Сварогу не зронили її уста. Досі продовжувала молитися, як і молилася. Досі починала день з молитви і закінчувала його молитвою, ховаючи в серці таємницю, про яку знало тільки сільське кладовище, цвинтар Проклятих, Прокляте озеро і, може, ще небо та зорі у ньому.
Коли Птаха все їй розповіла і про Мальву, і про те, що вирішила відпустити її до батька, не мала спокою. І враз згадала те, чого спеціально не навчала її мати, те, що знала ще її бабуся, і вона випадково чи, може, не випадково дізналася про це. Дізналася про існування проклятих. Людей, які втратили душу, а тому вже не можуть зацікавити ні рай, ні пекло. О, є такі створіння. Торгуючи душею, так легко втратити її, бо, продаючи такий крам, насправді нічого не отримуєш. Сам себе ошукуєш. І знаходилися такі, що торгували, продавали та… Доторгувалися до того, що вже нічого було продавати. І гинули. Прокляті, усіма забуті. Ховали тіла цих істот зазвичай не на цвинтарі, а за ним. Де не відспівували священики, хрестів не ставили, свічок пам’яті не запалювали, могилок на місці поховання не робили, і ніколи живі про них не згадували. Заривали цих істот потайки, вночі, щоб випадково не осквернити світло дня. Закопували, як непотріб. Так, непотріб, бо душа їхня давно розтринькана, продана в найми чи розірвана на шматки. І найгірше, найгидкіше та найпаскудніше – дрібні залишки тої душі безповоротно залишаються при тілі. І коли прийти на цвинтар Проклятих, то, якщо дуже захотіти, здійснивши певний обряд, можна ті душі побачити.
Горпині колись здавалося неправдоподібним оте знання, яке мали її мама, бабуся і про яке не прийнято було говорити вголос. Бо навіщо воно, бо хіба воно могло бодай у чомусь допомогти, хіба що нашкодити. Якби то знаття, що в кума пиття… А бачиш, знадобилося. Отже, недарма передавалося поколіннями з уст в уста. Бо якщо можна побачити, то можна і відчути.
Обряд доволі простий. Піти на роздоріжжя опівночі, коли місяць уповні, прихопивши з собою землі з того проклятого кладовища. Вирити ямку, покласти в неї ту землю, накрапити поверх власної крові, відійти вбік так, щоб місячне проміння торкалося тої проклятої землі, зрошеної твоєю кров’ю. Тоді промовити певні слова. Наговорену й омиту місяцем землю повернути назад на той самий цвинтар, звідки земля бралася, тримаючи при собі тільки маленьку крихту, яку в жодному разі не можна до хати заносити. Повертатися додому слід не озираючись, щоб не почула, щоб не відчула, розсипаючи за собою дорогою мак. А наступного дня, прихопивши наговорену землю, звичайну повну маківку та череп кота, повернутися назад до опівночі на кладовище, найліпше між восьмою та одинадцятою годинами.
Зробила як заказувала. І таки вернулася. Дивилася на цвинтар через очі черепа кішки.
Горпина їх бачила. Вони сиділи на тому спеціально відведеному для них клаптику землі – проклятому клаптику, на якому трава не росла, птахи не співали. Навіть люди обходили його боком, підсвідомо, не запитуючи себе чому. Те місце на все живе наводило не те що жах, о, жах буває доволі цікавим, а інші почуття: огиду, сором, біль, тугу, страшну невпевненість і бажання померти.
Ці створіння сиділи на певній відстані одне від одне одного, ніколи не бачила їх укупі – сірі, безликі, нецікаві. Лишень обрисами нагадували живих. Напівтіні, напівлюди… Не звертали на неї жодної уваги, лишень інколи зітхали, вже нічого не чекаючи. Вони були прокляті, вони були назавжди забуті, назавжди покинуті, за ними ніхто ніколи не плакав, не тужив, не молився, за ними ніколи ніхто не сумував, жодна душа не проронила з жалю за ними ані сльозинки, не пом’янула навіть у ненависті півсловом. Вони були забуті-загублені, вони були прокляті. Кладовище Безнадії, цвинтар Проклятих – жалюгідне, моторошне місце. Прокляті душі, точніше те, що від них залишилося. Не були фантомами, тобто відбитками-тінями справжніх душ, які мали емоцію та вміли діяти. Прокляті жили в забутті, вже нічого не чекаючи. Чи може бути гірше, аніж не знати радості, смутку чи навіть ненависті та горя, не знати нічого і просто животіти, бо ані добро, ані зло, ані середина одного й другого тебе не потребують?
Горпина приходила сюди в час повного місяця і журно дивилася на це жалюгіддя. Жінка творила довкола себе коло з маку, шепочучи при цьому слова-обереги. Знала, прокляті не вчинять їй нічого поганого, обереги ставилися від інших. Для тих, хто приходив сюди забирати проклятих. Подумки називала їх санітарами. Вона не могла їх бачити, швидше відчувала присутність десь поруч, поки що безпечну для себе присутність, хоча була впевнена, що це до пори, до часу. Мала бути обережною. Бо якщо вона буде захоплюватися спогляданням проклятих, її помітять.
Безликі санітари виконували тут певну місію. Про них говорив подих холодного вітру, який
