Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
— Чого ж ти хочеш від мене? — схлипував він. — Я робив тільки те, що мав робити, насправді я дуже добрий.
Прислухавшись до його слів, Ерагон урешті-решт зупинився й набурмосено мовив:
— Ми не можемо взяти тебе із собою, проте й залишати тебе тут так само не можна, бо ти зараз же знайдеш коня й викриєш нас.
— Ні, ні, не викрию!
— Та годі вже… Щойно ти повернешся до табору, тебе почнуть розпитувати, що сталося, й твоя присяга Галбаторіксу та Імперії не дозволить тобі збрехати. Мені дуже шкода, але я не знаю, як іще можна звільнити тебе від твоїх обов'язків, окрім як…
— Навіщо ти це робиш? Чудовисько! — закричав чоловік. Із непідробним жахом він хотів був оббігти Ерагона, щоб потрапити на дорогу, проте Вершник швидко його наздогнав і міцно схопив рукою за шию, намагаючись не зважати на лемент і благання про помилування. За мить бездиханний солдат упав Ерагонові під ноги.
Глянувши на мертвого чоловіка, юнак відчув на язиці якусь незрозумілу гіркоту. «Коли ми вбиваємо когось, — подумав він, — ми вбиваємо частину себе». Цієї миті він ненавидів себе. Ледве переставляючи ноги й похитуючись, Вершник рушив туди, де нещодавно точився бій. Арія стояла на колінах біля одного з убитих і змивала кров зі своїх рук водою з бляшаної фляги котрогось із солдатів.
— Як це ти, — спиталась ельфійка, — без жодних вагань убив того чоловіка, тимчасом як до Слоуна не зміг примусити себе навіть пальцем доторкнутися? — Із цими словами вона звелася й глянула на нього своїми розкосими очима.
Ерагон спокійно знизав плечима:
— Він був для нас небезпечним. А Слоун — ні. Як же ти не розумієш?
— Може, воно й так, — після хвилинної мовчанки озвалася Арія. — Але я думаю інакше… І дуже шкода, що мене вчить моралі той, у кого ще так мало досвіду. Схоже, я помилилась, коли робила свій вибір.
Ерагон чув мелодійний голос Арії, але не розумів, що вона каже, і причиною цього були понівечені мертві тіла солдатів на полі бою, куди цієї миті був спрямований його погляд. «Оце й усе, на що обернулось моє життя? — думав він. — Безкінечні битви?»
— Я почуваюся, ніби справжній убивця.
— Розумію, Ерагоне, — спробувала втішити його ельфійка. — Але не забувай, що ти пережив тільки дрібку з того, чим є життя Вершника дракона. Колись ця війна неодмінно скінчиться, і ти побачиш, що людям потрібні не лише твоя сила й уміння вбивати, адже Вершники були не тільки воїнами — вони виховували дітей, займалися наукою, зцілювали хворих.
— Нехай навіть так, але чому ми маємо воювати з простими людьми, Аріє?
— Тому що вони стоять між нами й Галбаторіксом.
— Але ж це неправильно, хіба ми не можемо завдати удару самому Галбаторіксу, не беручи на свою совість смертей сотень ні в чому не винних людей?
— На жаль, це нереально. Адже ми не зможемо дістатись Урубейна, доки не розіб'ємо військ, що його охороняють. Та й увірватися до самого замку, не оминувши магічних пасток, нам не вдасться.
— Має ж бути якийсь спосіб, — якось розгублено сказав юнак, стоячи на місці, коли Арія потяглась уперед і взяла спис. Наступної миті ельфійка спрямувала його вістря в підборіддя вбитого солдата й устромила його в череп бездиханного тіла. Ошелешений Ерагон стрибнув до войовничої ельфійки, відштовхнув її від убитого.
— Що ти робиш? — скрикнув він.
Обличчя Арії спалахнуло непідробною люттю.
— Я пробачу тобі тільки тому, що ти втратив розум і ще й досі не можеш його знайти. Отямся, Ерагоне! Ти зайшов надто далеко, аби тобі весь час пояснювали, що й до чого! Спробуй хоч трішки поворушити мізками!
Почувши таку дивну відповідь, Вершник похмуро мовив:
— Якщо ми цього не зробимо, то Імперія збагне, що ми вбили більшість супротивників голими руками.
— Нарешті! А єдині, хто може це зробити, — ельфи, Вершники й ургали. Проте навіть останній йолоп знає, що ургали тут ні до чого. І тоді все свідчитиме проти нас, отож уже за кілька годин тут будуть нишпорити Торнак і Мертаг, намагаючись нас знайти, — сказала ельфійка і з силою висмикнула спис із черепа, так що в ньому аж хлюпнуло. Потім вона тицьнула зброю Ерагонові й додала: — Я розумію, це дуже огидно, але тобі все ж таки доведеться мені допомогти.
Ерагон розгублено кивнув, тимчасом як ельфійка вихопила свого меча й уже за мить поле бою виглядало так, ніби солдатів Галбаторікса переміг невеличкий загін невідомих вояків. Це була жахлива робота, проте друзі впоралися з нею швидко, оскільки були вправними воїнами й дуже добре знали, яких саме ран слід завдавати своїм ворогам, аби все виглядало якомога правдивіше й аби ніхто не здогадався, що вони вільно розгулюють ворожою територією. Підійшовши до воїна, якого Ерагон забив ударом у груди, Арія скрушно похитала головою:
— Навряд чи нам вдасться замаскувати цю рану. Доведеться лишити цього бідолаху й сподіватися, що всі подумають, ніби на нього наступив переляканий кінь.
Останнім убитим, до якого вони підійшли, був командир загону. Його вуса втратили колишню пишноту й стирчали в різні боки. На чолі хвацького воїна зяяла кривава вм'ятина від каменюки, яку Арія зараз же обернула на рану, заподіяну ударом бойового молота. Якусь мить Ерагон пильно вивчав його вуса, а потім замислено сказав:
— Знаєш, усе-таки він мав рацію.
— Ти про що?
— Про те, що мені потрібна зброя, гарна зброя. Мені потрібен меч, — витерши руки об сорочку, юнак роззирнувся довкола й перелічив усі тіла. — Це всі, чи не так?
Арія ствердно кивнула. Тоді Ерагон зібрав свої обладунки, дбайливо загорнув їх у шмат тканини й поклав на дно торби, після чого виліз на верхівку невеличкого пагорба, куди на мить раніше здерлася Арія.
— Тепер нам краще
