Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
Тим часом з-поміж наметів табору, вдалині, виринув король Орин, який їхав на своєму вірному коневі. За ним тягнулась вервечка шляхтичів, поважних і менш поважних чиновників, радників, помічників, слуг, воїнів і ще бозна-кого, про чиї посади Насуада не мала жодного уявлення. На заході, високо в небі з'явились обриси Сапфіри, яка почала спускатися, планеруючи на своїх розпростертих крилах. У таборі здійнявся галас, і Насуаді довелось майже кричати, аби відповісти ельфові:
— Можуть минути цілі місяці, перш ніж у мене з'явиться нагода прийняти вашу пропозицію, Блодхгарме, але я все одно дуже вам вдячна. Адже часом мені й справді варто відволіктися від своїх справ. А зараз раджу вам запастися терпінням, оскільки невдовзі тут буде купа людей. А ми, як вам, напевно, добре відомо, дуже цікаві створіння, тож на вас посипляться тисячі запитань.
— Ми готові до цього, пані Насуадо, — коротко мовив Блодхгарм.
Коли галаслива кавалькада короля Орина підійшла зовсім близько, а Сапфіра вже була готова приземлитись, у Насуадиній голові промайнула лиш одна думка: «Господи! Мені доведеться поставити довкола Блодхгарма цілий батальйон, щоб місцеві жінки не розірвали його на дрібні шматочки. Хоч це, мабуть, і не допоможе!»
ЗМИЛУЙСЯ, ВЕРШНИКУ ДРАКОНА!
Коли Ерагон відчув попереду загін із п'ятнадцяти воїнів, був саме обід наступного дня, відтоді як він з Арією втік з Істкрофта.
Юнак миттю сказав про це войовничій ельфійці, але та лише недбало кивнула йому у відповідь:
— Я теж їх помітила.
І хоча його супутниця намагалась бути спокійною, десь глибоко в душі Ерагона стала народжуватися тривога, адже важко було не помітити, як брови Арії кілька разів нервово звелися.
Перед ними лежала чиста рівнина, на якій, навіть за великого бажання, навряд чи вдалося б сховатися. Раніше вони вже не раз зустрічалися із загонами, проте тоді їх завжди супроводжували інші мандрівники, зараз же вони були тільки вдвох.
— За допомогою магії ми можемо викопати яму, а потім накриємо її гіллям і перечекаємо, доки вони не пройдуть, — запропонував Ерагон.
Але Арія заперечно похитала головою, продовжуючи швидко крокувати вперед.
— А що ми зробимо із землею, яка залишиться? — спитала вона. — . Адже воїни тут-таки її помітять і вирішать, що знайшли нору найбільшого у світі борсука. Крім того, не варто марнувати на це магію, краще залишити її для бігу.
— Я не знаю, скільки миль іще зможу пробігти, — скрушно пробурчав собі під носа Ерагон.
Безугавний біг уже й так добряче його виснажив: коліна пронизував пекучий біль, гомілки набрякли, а великий палець на лівій нозі почервонів і став удвічі більший. І як би юнак не замотував свої ноги, взуття все одно продовжувало їх натирати, не лишаючи жодного живого місця. Попередньої ночі Вершник загоїв кілька найбільших ран, проте від цього йому не стало легше, оскільки магія ледь не забрала рештки його сил.
За півгодини на обрії з'явилась жовта хмара куряви, і тільки потім Ерагонові вдалося розгледіти коней та їхніх вершників. Мандрівники продовжували бігти ще добрі десять хвилин, їм нічого було боятися, бо воїни не мали такого гострого зору, як вони, тож навряд чи змогли б їх помітити. Нарешті друзі зупинились і стали готуватися до небажаної зустрічі — Арія, діставши з торбинки сукню, натягла її поверх штанів, а Ерагон швиденько заховав Бромове кільце й вимастив брудом ліву долоню, аби замаскувати свою мітку — гедвей ігназію. Потому вони понахиляли голови, згорбились і попленталися вперед, насилу переставляючи ноги. Солдати мали подумати, що зустріли ще одну сім'ю біженців.
Ерагон уже давно чув стукіт копит і крики людей, які керували кіньми, проте минула добра година, перш ніж вони зустрілися на широкій рівнині. Коли загін був зовсім неподалік, Ерагон і Арія зійшли вбік. Поглядаючи спідлоба на дорогу, Ерагон помітив, як повз нього проскакало кілька вершників, але за мить довкола здійнялася така густа курява, що юнакові довелось заплющити очі. Геть нічого не бачачи, він продовжував уважно дослухатися до стукоту кінських копит і був дуже втішений, коли зрозумів, що половина загону вже проїхала повз них. «Схоже, вони не мають часу, щоб зупинятися й розпитувати нас, хто ми й куди прямуємо!» — радісно подумав він.
Але радіти довелося недовго. За якусь мить у курній запоні залунали крики: «Стояти!», «Тпру!», «Спинися тут!», «Спинися там!» — і п'ятнадцять вершників хутко оточили Ерагона й Арію. Перш ніж солдати встигли закінчити свої маневри, курява трохи вляглася, й Ерагон швидко присів до землі за великою каменюкою, а потім так само швидко підвівся.
— Не рипайся! — прошипіла крізь зуби Арія.
Чекаючи, доки солдати почнуть із ними розмову, Ерагон намагався заспокоїти своє шалене серцебиття й, зібравши докупи всі сили, згадував історію, що її вони придумали з Арією на той випадок, якщо раптом доведеться пояснювати, чого це вони опинилися так близько від кордонів Сурди.
Найбільше Ерагона непокоїло те, що незважаючи на впевненість у своїх силах, на тривале навчання, на безліч перемог у битвах й на добрі півдюжини охоронних заклять, у нього з'явилось болюче відчуття того, що годі уникнути ран і смерті. Від одних тільки думок про це юнакові судомило живіт, а в усьому тілі з'являлася якась дивна слабкість. «Ох, тільки не це!» — промайнуло йому в голові. Йому страшенно кортіло щось розбити, неначе це могло зменшити тиск, що розпирав його зсередини, проте таке бажання тільки посилило його розпач, бо він не наважувався поворухнутись. Єдине, що його заспокоювало, — присутність Арії, і він би краще погодився відрубати собі руку, ніж дав би їй привід вважати себе боягузом. Арія вселяла в нього впевненість і, незважаючи на те, що вона сама була вправним воїном, бажання її захищати.
Той, хто кілька секунд назад віддавав накази, вигукнув:
— Ану покажіть свої обличчя.
Ерагон підвів голову й побачив чоловіка — він сидів на коні, міцно стискаючи повіддя руками, на яких були вдягнені рукавиці. Його кумедні кучеряві вуса, спускаючись від горішньої губи до кутиків рота, звисали донизу
