Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Знав, коли мене шмагали, і знав, коли розчавленим хробаком корчився у гнилій канаві.

І коли обшарпаний блукав дорогами, й коли вмирав із голоду, якщо хто-небудь через жалощі не давав мені шматка хліба!

Я товаришував із цими нікчемними, мерзенними тваринами, якими вдосталь заселено землю. І я зробив їм стільки добра, а вони віддячили мені підлістю, зрадництвом, гниллям у обличчя, жадібним виттям юрби, що забавляється, ешафотом.

Одна величезна, сита, глузлива пика. О Небо, чого ж ви варті?!

ЩО ТИ З ЦИХ ВІЗЬМЕШ? ЗГАДАЙ ІНШИХ.

Судома пройшла по тілу Маррана. І цілком виразно він побачив передпокій із двома потворними рогатими вішаками — праворуч і ліворуч від дверей. І вони сукають руками-гаками, роззявляють роти — круглі дірочки від сучків на полірованих підставках, і молять, молять про пощаду!

Легіар.

Ест.

Легіар.

Мене здолали. Мене розтоптали. Мене викинули, не вдостоївши погляду. Мене вважали смиренним і безпомічним. Скинули з рахунку. Вилучили з колоди. У яму. У лайно. У безвість. В усвідомлення, що від смерті моєї нічого, ні-чо-го не зміниться. Розчавили мимохідь, як комашину на дорозі, розмазали по землі й забули. Залишилася грудочка слизу, що жалібно скиглить, всотується в землю!

ТИ ЗГАДАВ, МАРРАНЕ. ТЕПЕР ТИ ЗГАДАВ. АЛЕ СТРАХ І НЕНАВИСТЬ ДО МАГІВ НЕ ВІЧНІ. ЯК НЕ СТАРАЛИСЯ, ВОНИ НЕ ЗМОГЛИ ПЕРЕТВОРИТИ ТЕБЕ НА НІЩО. ВОНИ — ТІЛЬКИ КРАПЛІ КАЛАМУТНОГО ЛЮДСЬКОГО МОРЯ, В ТОЙ ЧАС ЯК ТИ ПОРОДЖЕНИЙ, АБИ НАКАЗУВАТИ, ВЕРШИТИ, ПІДКОРЯТИ. ВОНИ ПОПЛАТЯТЬСЯ.

Чого ж ти хочеш?

НЕ ВІДРАЗУ. ПОСЛУХАЙ. СВІТ ЗМІНЮЄТЬСЯ, ЗМІНИ ЦІ ДОБРОЧИННІ. ТИ ДОПОМОЖЕШ СВІТОВІ, Й ТИ ДОПОМОЖЕШ СОБІ. ТВОЯ МОГУТНІСТЬ НА ПОРОЗІ, АЛЕ ВОНА НЕ ВВІЙДЕ БЕЗ ТВОЄЇ ДОПОМОГИ. ВІДЧИНИ ДВЕРІ.

Двері?

ВІДЧИНИ ДВЕРІ В КІНЦІ КОРИДОРУ. Я ВВІЙДУ.

То хто ж ти?

ТВОЯ СУТНІСТЬ. СПРАВЖНІЙ ТИ. ВІДЧИНИ, І Я ВВІЙДУ У СВІТ.

Марран відчував, як охоплюють його з голови до ніг гарячі й крижані хвилі. Калатало серце, калатало не в грудях, а ніби в горлянці. Танцювало перед очима вогнище.

Навіщо тобі у світ? Чому я маю тебе впустити?

ОБРАНЦЮ, Я НЕСУ ТОБІ ВЛАДУ. СВІТ ВІДЧУЄ ТЯГАР ЦІЄЇ ВЛАДИ. ВІН ЗАПЛАЧЕ СПОЧАТКУ, АЛЕ Й ПЛАЧУЧИ ПРОСЛАВИТЬ ТЕБЕ. ВІДЧИНИ Ж БО ДВЕРІ!

Та ти хочеш… Хочеш, щоб я впустив у свій світ чужинця?

Сміх.

А ТИ ХІБА НЕ ЧУЖИЙ У ЦЬОМУ СВІТІ? О, ЦЕЙ НЕЗДАРНИЙ, СЛІПЕНЬКИЙ СВІТ, ЯКИЙ УБИВАЄ НАЙКРАЩИХ! ЧОМУ ТИ ВИРІШИВ, ЩО ВІН ТВІЙ?

Цей світ?

…НЕ ВАРТИЙ ТЕБЕ. ЩО ТАКЕ ВІН? ЯКІ ЗАКОНИ КЕРУЮТЬ ЧЕРЕДАМИ ДРІБ’ЯЗКОВИХ, ПІДЛЕНЬКИХ, НЕДОЛУГИХ ЛЮДЦІВ? МАГИ — ТІ ВВАЖАЮТЬ СЕБЕ ПАНАМИ Й ВОЛОДАРЯМИ, АЛЕ ВДУМАЙСЯ — ЧИМ ВОНИ ВІДРІЗНЯЮТЬСЯ ВІД ІНШИХ?

Маги… «Отут він доречний, як ніде»… І повісив важкого кожуха на мої скорчені пальці!

ТИ, МОЖЛИВО, ВВАЖАЄШ ЦЕЙ ПОРЯДОК ІДЕАЛЬНИМ? МОЖЕ, ЦЕ ЄДИНО МОЖЛИВИЙ СПОСІБ ВЛАШТУВАННЯ СВІТУ?

А хіба можна вибирати?

ПІДІЙДИ ДО ВОГНИЩА.

Він виплутався з мережив і мішковини, зробив крок до вогнища — надійного й затишного.

Вогнище було дбайливо обкладене великими світлими каменями, закіптюжений кутень над ним був порожній. Але вогню, виявляється, й не було, тільки зім’ятий червоний папір та мерехтливе світло. Руал торкнувся каменя ногою — той піддався, легкий і порожній зсередини. Ільмарранен обійшов навкруги і з жахом переконався, що таке справжнє й просте вогнище з вивороту виглядало жалюгідно й неприродно.

РЕЧІ МАЮТЬ ДРУГИЙ БІК. БАЧИШ?

І кам’яне кільце вогнища, й саме вогнище розсипалися порохом, перетворилися на купу сміття. ТЕ САМЕ БУДЕ ЗІ СВІТОМ, ОСКІЛЬКИ СВІТ НЕДОСКОНАЛИЙ. Світло ж, яке випромінювало вогнище, не зникло, посилилося, і в цьому світлі Руал розгледів зовсім поруч, за кілька кроків, край бездонного провалу, а збоку, там, де не було тканини — голу стіну й вузький коридор. БАЧИШ? У КІНЦІ КОРИДОРУ ДВЕРІ, А ЗА ДВЕРИМА — ЖИТТЯ, ВЛАДА, НОВИЙ ЧАС.

Чия влада?

ТВОЯ.

А ти? Чого хочеш ти, яка твоя частка в цій владі?

ДУРНИКУ. МЕНЕ НЕ БУДЕ, КОЛИ ТИ ВІДЧИНИШ ДВЕРІ. МЕНЕ НЕ БУДЕ, ТОМУ ЩО Я СТАНУ ТОБОЮ. ТИ Ж СТАНЕШ МНОЮ.

Ані звуку, ані віяння вітру не долинало з разверзнутої за два кроки безодні. Не рухалися косі промені світла, що колами лягали на дошки.

Ким я тільки не був! Вішаком. Був знахарем і ворожбитом. Був хробаком. Бурлакою. Але й лавою з вулкана теж був, пам’ятаєш? Тепер ти хочеш, щоб я приміряв нову личину?

НЕ ЛИЧИНУ. СУТНІСТЬ.

Сутність…

Руал струснув головою. Темрява, тиша, той, хто говорив з ним ізсередини, — все це знову здавалося маною, маренням.

Я не хочу бути тобою. Я не хочу бути ніким, крім себе, зрозуміло? А зараз дай мені піти. Я стомився.

Сміх.

ІДИ, БУДЬ ЛАСКА. СОКИРУ ЗАНЕСЕНО. ВЕСЬ ЦЕЙ ЧАС СОКИРУ ЗАНЕСЕНО. ТА ЩО ТАМ! ІЗ МИТІ ТВОГО НАРОДЖЕННЯ, З ПЕРШОГО СЛАБКОГО КРИКУ ВСІ СОКИРИ В РУКАХ УСІХ КАТІВ ЦЬОГО СВІТУ ШУКАЮТЬ ТВОЄЇ ШИЇ. ІДИ Ж БО!

Руал ступнув убік, і миттю лезо велетенської сокири впало згори, з оксамитового небуття, впало і встромилося в дошки. Він відсахнувся; лезо здригалося, відбиваючи світло тьмяними, заплямованими чорним боками.

ЦЕЙ СВІТ ПОВНИЙ КАТІВ. УСІ КАТИ ШУКАЮТЬ ТВОЄЇ ШИЇ, МАРРАНЕ.

Руал стиснув зуби й кинувся в пітьму гігантських портьєр.

Під ногами в нього розкривалися квадратні отвори, він ледве встигав відсахнутися і, сахаючись, бачив на їхньому дні дивовижні зубцюваті механізми, які здригалися, мов живі. Петлі мереживних гірлянд захльостували його, збивали з ніг. Задихаючись, він вирвався із задушливого полону ганчір’я — і знову опинився там само, на дощаному голому п’ятачку, на краю безодні.

МАРРАНЕ, ТИ НЕ ЗРОЗУМІВ. ВОНИ УБ’ЮТЬ ТЕБЕ, МАРРАНЕ. ТАКІ, ЯК ТИ, НАРОДЖУЮТЬСЯ РАЗ НА ТИСЯЧОЛІТТЯ.

Він потер підборіддя, де було садно від удару об розмальовану, як барабан, колоду.

ТИ ОДИН МОЖЕШ СТВОРИТИ ГРЕБЛЮ ДЛЯ КАЛАМУТНОГО ЛЮДСЬКОГО ПОТОКУ. ТОБІ ДАНО ПРИБОРКАТИ ЦЕЙ ПАВОДОК НЕЧИСТОТ, ЯКИЙ ПЛЯМУЄ ЗЕМЛЮ. І ТИ ЗДАСИСЯ?

Я зроду не здавався. Я Ільмарранен.

ТИ НЕ ЗДАВАВСЯ. АЛЕ ВОНИ — ВОНИ ВІДДАДУТЬ ТЕБЕ КАТАМ.

Потворна кругла річ підстрибнула, викотилася з темряви. У Руала волосся стало сторч — то була голова, людська голова з ще живими, безтямно виряченими очима, які досі кліпали; трепетні артерії судомно стискалися, і з них, пінячись, цебеніла густа кров.

Голова нарешті завмерла, очі востаннє смикнулись і зупинилися. І в цьому страдницькому, мертвому, знівеченому обличчі Руал упізнав — себе.

ЦЕ ТОБІ ПРИЗНАЧЕНО, МАРРАНЕ. ТЕБЕ ЗАБРАНО З ЕШАФОТУ, АБИ ВІДЧИНИТИ ДВЕРІ. КОЛИ СТОЇШ НА ПОРОЗІ СКАРБНИЦІ, НЕ ЧАС ПЛАКАТИ ЗА ГАНЧІР’ЯНОЮ ЛЯЛЬКОЮ. ІДИ.