Брамник - Марина та Сергій Дяченко
Небо низьке, таке, що, здається, лежить у тебе на плечах. Небо давить і не дає розігнутися. Скинути!
Тісна коробка, фанерний балаган. Не плач, якщо випадково проломиться стіна.
Коридор. Поворот. Смолоскип у руці чадить. Де вона? Де ДВЕРІ?
Я відчиню, і ти ввійдеш. Вірніше, Я ввійду. Я відчиню і я ж увійду. Незабаром. Зараз.
А коли потривожені чайки здійнялися над берегом… Вітрило було ще далеко, ясно-синє вітрило в темно-синьому морі. М’яко ворушилися водорості при березі, сплескували кошлатими гілочками, наче розгублені. Вмирала медуза на бурому камені. А я взяв її голими руками й пустив у воду: «Іди додому».
Іди додому.
Де твій дім, Марране?
Знову поворот. Якщо смолоскип у руці згасне… Ні, це непотрібна думка.
Холодно. Широка ополонка, у глибині — темні риб’ячі спини… Не те. Туман, густий, як сметана… Не те. Парк. Сад. Водограй. Діти під доглядом одноокої няньки. Сад обнесений ошатною огорожею, яскравою, мереживною, з гладких дерев’яних паличок… Що — за огорожею? Що буває, коли не буває водограїв?
Зазирнути за огорожу… Притулитися обличчям до дерев’яного… Ні, це пруття клітки. Це клітка, величезна, іржава, і я в ній один. Інші — зовні.
Ось хлопчик, доглянутий, тугенько збитий. Хіба в нього не було няньки? Білявий, на носі подряпина. Зустрівся поглядом…
Чого ж я став? Іти… Смолоскип тремтить у руці. Навіщо було дивитися мені в очі? Що за сила, що за дивовижні порухи живуть у вас, мої одноплемінники? Істоти, подібні до мене?
І обличчя всіх живих на землі злилися в одну пику, що глумиться, роззявляє в реготі слинявого рота…
Маленька дівчинка на плечах батька. Батько скалиться, подає маляті гнилий томат…
Не намагайся заслонитися — впустиш смолоскип. Не заслонятися. Випалити.
Хто я їм? Ким я доводжуся цим маснооким, у чиїх жилах тече замість крові каламутний слиз? Випалити. Годі.
Танцює полум’я. Вперед. Там, за поворотом коридору, на мене чекають ДВЕРІ.
Ноги не слухаються. Стали, як укопані. Згадують, скільки порогів я переступив… А зі скількох мене викинули. Ні, не роздумувати. Взявся, то мушу йти…
Поворот.
Ось і я.
Мертва, порожня тиша. Тільки хрипкий подих однієї людини.
Двері.
Важкі, куті, не нові, але вони вражають своєю міццю. Замкнені на величезний сталевий засув.
Він зупинився, підняв смолоскип. Свист його подиху на хвилину перервався. У тиші, яка настала…
ТУК. ТУК. ТУК.
Це ззовні. Хтось чи щось тихенько просить про люб’язність — прихистити. Скільки разів я сам так стукав?
Тихо, чемно, вкрадливо. ТУК-ТУК-ТУК-ТУК.
Впоратися з заціпенінням. Заспокоїти тремтячі пальці. Смолоскип — у кільце на кам’яній стіні. Руки мусять бути вільні, ось так.
Годі, жодних спогадів. Нема й ніколи не було ящірки на пласкому камені. Не було форелі в місячній ріці. Не було лісу, залитого сонцем. Маленький хлопчик на ім’я Гай давно забув, як його вкусила оса. Він виросте і з’явиться на площі з кошиком тухлих томатів. А врятована дівчинка Гарра шукає, кого б зрадити. Кого б передати в жовті руки судді… Ось вони всі, стоять рядком, і в кожного в руках тріснута склянка. І сочиться з тріщин не вода, а…
Годі. Ось засув. Берися до справи.
І він узявся — і відчув, як замість крижаного холоду іржаве залізо відгукнулося гарячковим теплом.
* * *
Вони втрьох сиділи за круглим столом у кабінеті — за тим самим, де стільниця поцяцькована вибагливим плетивом магічних символів. Руки їхні лежали долонями вниз, і стіл дрібно трясся, й здригалася підлога під ногами. У буфеті дзенькав посуд, важко розгойдувалася люстра під стелею.
— Аль? — високим пташиним голосом скрикнув Орвін.
— Не бачу, — глухо, напружено відгукнувся Ест.
— Разом, — видихнув Ларт. — Ще, разом! Шукайте його, ну!
— Стривай, — Орвін страшно сполотнів і перекинувся назад разом зі своїм кріслом. Легіар і Ест підхопилися:
— Що?!
— Нічого, — насилу вимовив Орвін, лежачи на підлозі. — Я між вами… Задихаюся. Ви мене зчавили, мов у лещатах…
— Як Маррана, — сказав Ларт тихенько. Орвін смикнувся:
— Не жартуй так, будь ласка…
Ларт подав йому руку і ривком втяг у коло:
— Час… Час іде. Він біля Дверей. Ще спроба.
У передпокої почулися чиїсь швидкі кроки. Я похолов, але Ларт швидко глянув на мене, і я, вкриваючись холодним потом, побрів назустріч тому, хто прийшов.
Це була всього-на-всього вона, жінка на ім’я Кастелла, зблідла, змарніла, з болючим запитанням у гарячково блискучих очах. За нею тяглася по підлозі довга жалобна шаль.
Побачивши мене, жінка на мить зупинилася і хотіла щось запитати, але я випередив її, відскочив назад, усім своїм виглядом запрошуючи, ні, благаючи її увійти. Вона так нічого й не сказала, однак нерішуче рушила за мною.
— Ящірка! — вигукнув Орвін.
Ест скривив губи, Ларт, що сидів спиною до дверей, повільно повернувся й зустрівся з нею поглядом.
— Я прийшла, — сказала вона голосом, який здригнувся, — тому що Марран не вмер. Я відчуваю. З ним лихо. Послухайте, з ним страшне лихо!
— У всіх нас страшне лихо, Кастелло, — холодно сказав Ларт. — Єдине, чим ти можеш допомогти Марранові й собі — знайти його. Ми втрьох намагалися, можливо, ти нам допоможеш?
Знову гмикнув Ест, але вона не глянула в його бік, підійшла до столу й сіла на підсунутий мною стілець.
— А як же твоє рішення залишити магію? — спитав Ест із посмішкою і, не чекаючи на відповідь, через стіл кинув Легіару:
— Це все одно, що впрягати разом двох буйволів і муху…
Ящірка сиділа прямо, дуже прямо. Почувши останні слова Еста, запитливо напівобернулася до Легіара.
— Сиди, — сказав їй Ларт. Ест знизав плечима.
Орвін знову простяг руки, поклав їх долонями на стіл. Усі зробили те саме, коло замкнулося.
Очі Ларта, які до того поблискували жовтавим, налилися раптом рівним червоним світлом. Дивитися на нього було страшно; я затрусився, присів і прихилився до вкритої гобеленами стіни.
Обличчя Еста було перекошене лютим презирством, Орвін кусав губи, а Кастелла сиділа до мене спиною. Повітря в кімнаті тремтіло, як струна за мить до розриву.
— Бачу! — лунко вигукнула Кастелла.
Ларт підхопився, перекинув стілець, одночасно скочили Ест і Орвін. Жінка раптом опинилася в центрі нового кола.
— Що? — уривчасто спитав Ест.
— Двері… Ось двері… На засуві…
— Маррана бачиш? — скрикнув Ларт.
— Ні… Зала… Темрява… Невиразно… Допоможіть.
— Слабка дівчинка, — прошепотів Ест. У нього раптом страшно спотворилося обличчя, Орвін зойкнув, але тут Кастелла підвелася, і очі її палали двома зеленими вогнями:
— Ба…чу… Руал… Руал…
Голос її зробився слабким-слабким, якимось ляльковим, порцеляновим, і ніби почав віддалятися:
— Ру…червоний…
Ларт схопив її за
