Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Парад нарешті скінчився, казали, що то був найкращий парад за останні п’ять років. На кожному розі продавали льодяники на паличках і тістечка у вигляді кремових грозових хмар із мармеладними блискавками, які з них звисали. Діти сиділи на плечах батьків, подружки несміливо стискали вологими пальчиками онімілі від ніяковості долоні дружків.

Гуляння ніяк не починалося — всі очікували призначеного на цей час особливого видовища.

І ось нарешті юрбою прокотилося пожвавлення, а потім хвиля захоплених вигуків і реготу.

На вулиці виїхав великий відкритий візок із встановленою на нім вузькою мавпячою кліткою. У клітці, прикручений за руки до пруття, стояв чоловік у безглуздому квітчастому балахоні; на голову йому надягли ковпак блазня, що водночас нагадував гостру шапочку чарівника. Навколо клітки водили танок ярмаркові актори; ось візок виїхав на площу і зупинився.

З високого балкону спостерігав за виставою суддя.

— Шановна публіко! — звернувся до людей закликач. — Перед вами великий маг Ільмарранен. Хто хоче переконатися в його могутності?

Невідь звідки в юрбі замиготіли чіпці перекупок овочів. У їхніх кошиках лежали зумисне для цього випадку приготовані гнилі яблука та перетрухлі томати. Люди здивовано перезиралися.

— Ну ж бо! — підбивав закликач. — Хто зважиться першим викликати жахливу магічну помсту? Може, він вразить вас блискавкою? Чи вдарить громом? Перевірте, що буде з великим магом, якщо в нього чим-небудь поцілити?

По юрбі пробіг смішок, але першим пожбурити яблуко ніхто не зважувався.

— О, як страшно! — закотив очі закликач. — Невже ніхто не насмілиться спробувати?

Руал оглядав юрбу — радісні, цікаві, збуджені глядачі. І зграйкою проштовхувалися геть кілька похмурих, набурмошених студентів. Один озирнувся — Руал упізнав хлопця, який поплескав нижче спини дерев’яну мавпу — і гірко, співчутливо глянув у бік людини в клітці.

До візка тим часом проштовхався хлопчисько років десяти з тухлим томатом у руці, широко посміхнувся.

— Юний сміливець починає! — зрадів закликач. — Підійди ближче, друже, і кидай сильніше!

Хтось із акторів поставив хлопчиська на візок, той підійшов до клітки майже впритул — юрба завмерла — замірився, цілячись Ільмарранену в око.

Руал дивився на нього крізь грати — хлопчик як хлопчик. Міцний, білявий, на носі подряпина. Зустрівся з Руалом поглядом, збуджено гикнув, націлився і кинув. Р-раз!

Зойкнула юрба. Ільмарранен підвів обличчя, залите смердючою юшкою. Руки його були прив’язані, він навіть не міг обтертися.

— Де ж спопеляюча магічна блискавка?! — комічно вжахнувся закликач.

Голосно зареготав хлопчисько й зіскочив з візка, тому що зусібіч у нього відразу полетіли гнилі овочі.

Руал зіщулився, здригаючись від ударів; грати не захищали його, а ухилитися він не міг. Закликача не було чути — так свистіла й улюлюкала площа.

Світле Небо. Смерть — зрозуміло. Нехай страта, нехай найстрашніша. Тільки не… не…

Заляпаний брудом, він намагався відвернути обличчя, але глядачі кидали влучно. Ляп! Ляп! Ну до чого ж кумедно він смикається, погляньте лишень!

Нарешті, кошики зеленярок спорожніли, галас трохи втих, і закликач оголосив наступний номер — «Фарс про Великого Ільмарранена».

Один із паяців натяг на голову такий, як у Руала, ковпак дурня, намазав щоки соком гнилого томата й заходився зображати Великого мага Ільмарранена, що творить дива. Надсадним фальцетом «маг» вигукував:

— Я Ільмарранен, я всемогутній! Я так спритно перетворив пса на вовкулаку, пацюка — на молочне порося під соусом, а решту — на повних ідіотів!

Інші актори, слухаючи «мага», перебільшено роззявляли роти, викочували очі та здіймали руки, з фальшивою побожністю вигукуючи: «О диво, диво!» Варто було блазневі, однак, спробувати вимовити заклинання, як його куці штани раптом падали до колін, і юрба вибухала радісним сміхом, а актори заводили веселу пісню, що закінчувалася словами «Ой, який страшний, який могутній великий маг гнойових куп!»

Руал важко дихав, вчепившись у пруття, до якого були надійно прив’язані його руки, дивився на дно візка, все в щілинах, у темних патьоках, і намагався плечем витерти заліплене гниллям обличчя.

Паяц, убраний «магом», помітив це, перервав виставу, підскочив до клітки, підморгнув публіці, взявся руками за уявні грати перед собою і скопіював Ільмарранена, скопіював віртуозно, точно — і вираз його брудного обличчя, й позу, й рухи. Площа вибухнула реготом. Руал здригнувся — паяц спіймав і це, спіймав і повторив, кумедно кривлячись. Людям аж рвалися животи. Актори знову затягли пісню про Великого мага, і візок рушив.

Його возили по місту, зупиняючись ненадовго на головних вулицях і площах. Блазень у ковпаку розповідав усім про «подвиги» Ільмарранена, не втрачаючи жодної нагоди, аби передражнити його випадковий рух. Час від часу хтось з публіки жбурляв у Ільмарранена тухле яйце, і коли по щоках його стікали жовті патьоки, закликач співчутливо запитував:

— Ну ж бо, чи не помстишся ти магічним ударом? Смерчем, землетрусом? Ми ж із тобою всемогутні, чи не так?

«Ой, який він страшний, який могутній, великий маг гнойових куп!» — на все горло виспівували актори.

Маленька дівчинка, що сиділа в батька на плечах, розмахнулася й кинула в Руала чимось, що боляче вдарило його по носі.

Ільмарранен розридався.

Він ридав і бився об грати клітки, а блазень передражнював його схлипи й корчі, і юрба радісно горлала, й стікали по Руаловому обличчю не сльози, а брудні смердючі патьоки.

У єдину огидну пику злилися всі обличчя на площі, і обличчя всіх, хто живе на світі, злиплися в одну морду, що глузливо роззявляла в реготі слинявий рот, і чорна ненависть, ні, щось густіше і тяжче за ненависть заповнило його цілком, по вінця, до кінчиків пальців, до коренів волосся. Випалити все, випалити, так, як випалює кущі й траву навколо лава, вивергаючись із вулкана… Він був лавою. Він уже був.

Випалити!

Дійство тим часом добігало кінця. Западали сутінки, чадили двадцять чотири смолоскипи навколо свіжозбитого помосту. Колода була кругла й розмальована, як барабан. Стражники, демонстративно затикаючи носи, витягли Руала з клітки й виштовхнули на поміст.

Слідом за ним, крекчучи, зійшов суддя в супроводі двох, укритих каптурами. Розгорнув прикрашений сувій, оглянув юрбу, що коливалася хвилями, віддав сувій маленькому сірому переписувачу. Все це Руал бачив крізь каламутну червону завісу.

Переписувач читав погано, невиразно, деякі слова важко було розібрати:

— Несправедливе ення магічного ання карає…

— Ну швидше, швидше, швидше! — хвилювалася юрба.

На іншому кінці майдану спалахнув феєрверк.

У темряві, яка дедалі густішала, з порожнечі виникали вогненні палаци, били сині водограї, осипалися іскрами в кам’яний басейн, крутилися колеса, ще й із коліщатами, а в