Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Суддя оглянув Ільмарранена очима-дірами, гмикнув, запитав із батьківською турботою в голосі:

— Ну, може, відречемося все-таки? Покаємося?

Руал судомно зітхнув, і його знудило. У публіці свиснули. Суддя гидливо відступив.

Кат, стрункий молодий чоловік у червоному запиналі, взяв Ільмарранена ззаду за шию і нагнув, опустив його підборіддя в заглибину на колоді. Далі замірився сокирою — Руал шиєю відчув дотик крижаного, мов гадюка, леза.

— Ну, Ільмарранен? — десь далеко прошелестів суддя. — Останнє диво, чи не так? Втім, ще маєш нагоду виправитися…

На помості задзвонили в дзвіночок — увага, мовляв, публіко.

Випалити… Він був потоком лави, вогненним, темно-червоним, він обминав валуни, що німо волали від жаху, рослини вмирали від його дотику, величезна гора викинула його з розпеченого нутра, викинула під небо, під зорі…

Він підвів над колодою обличчя, обліплене підсохлою шкоринкою нечистот. Вимовив сухим, наче обвугленим, язиком:

— Ви… отримаєте… своє диво.

Хтось натис на його потилицю й знову тицьнув підборіддям у заглибину. Від удару Руал прикусив язика.

— Ну, Ільмарранен?! — востаннє запитав суддя.

— Ма-аг… — прохрипів Руал.

Опустилася сокира.

Він падав довго, гарно й могутньо, аж поки на палець не ввійшов у дерево.

Зойкнула юрба. Відскочив суддя. Здригнулися смолоскипи в руках стражників.

Колода була порожня.

Сокира стирчала з порожньої колоди, чистої, без єдиної краплі крові.

— А-а-а! — заверещав хтось із передніх рядів. Задні звелися навшпиньки.

Блідий суддя схопився за серце.

Ще мить — і сокира розсипалася вогнями феєрверка.

* * *

Цей галоп я пам’ятатиму все життя.

Ми божевільно мчали — я за спиною в Ларта, Орвін на моєму коні. Над нами танцювали зірки, а під копитами була порожнеча — так, у всякому разі, мені здавалося. Ларт щось кричав — запекло і злісно; внизу, у темряві, мерехтіли неясні тіні, вогники, і у завиванні вітру виразно вчувалися уривки незрозумілих фраз, які сухо клацали й лякали. Волосся сторчма стояло в мене на голові, пальці зсудомило. Нам назустріч уставав новий світанок.

А ще по двох світанках я отямився біля підніжжя пагорба, того самого до дрібниць знайомого пагорба, на який із завмиранням серця сходив три роки тому, вирушаючи в найми до чарівника. Лартів будинок дивився на нас згори, тихо радіючи поверненню господаря.

Та Ларт не зайшов додому. Він забув, що людям потрібно їсти, пити й спати. Неначе божевільний, він кинув поводи, зійшов з дороги й побрів по траві, вдивляючись у щось під ногами.

На пласкому надщербленому камені лежала ящірка, остання осіння ящірка грілася в останніх теплих променях. Вона не ворухнулася, коли підійшов Ларт, не втекла. Можливо, не встигла, коли він присів поруч і зазирнув у крихітні очі — спершу в одне, потім у друге. На мить мені здалося, що ящірку й мага з’єднує натягнута до дзенькоту нитка; потім ящірка спитала:

— Хто це?

Можливо, це й не ящірка спитала, але я виразно чув голос — жіночий, низький і напружений.

— Легіар, — крізь зуби відповів Ларт.

Ящірка рвонулася:

— Чого тобі треба?

— Говорити з тобою, — відгукнувся Ларт, не відводячи примружених очей.

— Я не говоритиму… — ящірка знов рвонулася, сильно, відчайдушно; вона вочевидь намагалася вирватися з чогось, мені не видимого, намагалася довго й уперто, поки нарешті не ослабла й не завмерла. Як раніше:

— Як ти смієш?! — голос зірвався.

— Мені потрібно тебе бачити, — сказав Легіар із притиском. — Де ти?

— Удома, — прошепотіла ящірка.

— Веди, — кинув Ларт і взяв ящірку з каменя.

Отут, нарешті, втрутився Орвін:

— Я знаю, де це… Я б привів!

Ларт нагородив його нестерпно важким поглядом.

Її дім теж стояв на пагорбку, трохи осторонь від усього селища. А саме селище було мені добре знайоме — на іншому його кінці жила моя подружка Данна, а власник тутешньої корчми не раз пригощав мене задурно. О Небо, як давно це було!

Будинок, охайний і доглянутий, ніби зігнувся перед Лартом, який наближався, а різьблені ворота майже по-людськи жалібно застогнали під його кулаками.

Відчинив літній уже чоловік, стурбовано оглянув прибульців, нервово відвів з чола пасмо довгого, з сивиною, волосся:

— Чого вам треба, добродії?

— Нам треба побачити Кастеллу на прізвисько Ящірка, — Ларт спробував відсторонити його плечем, але той, що стояв у воротях, не піддався і заступив йому дорогу:

— Яке ви маєте право вдиратися до мого дому, не спитавши дозволу? — говорив він тихо й виразно.

Легіар відступив і примружився. Я з жахом зрозумів, що станеться зараз. Орвін теж зрозумів і рвонувся, щоб втрутитися, але не встиг, тому що цієї миті за спиною господаря дому стала жінка.

З першого погляду звичайна жінка, господарка в темній домотканій сукні. Але я раптом зрозумів, що це не просто пастушка чи телятниця — було в ній щось несподіване, приховане від стороннього ока. Порода, напевне.

— Марте, — мовила вона тихо й поклала руку чоловікові на плече. — Дай, я поговорю з ними. Це нічого.

Вони зустрілися поглядами. Чоловік насупився:

— Якщо хто-небудь із них посміє скривдити тебе… — він, як і раніше, говорив тихо, але очі його недобре зблиснули, коли він глянув на Легіара. Далі неохоче відступив убік:

— Заходьте…

Ми ввійшли.

Подвір’я було, мабуть, надто просторе. В глибині його, під фруктовими деревами, стояв ослін, куди кивком голови й запросила нас жінка — тепер вона здавалася гордою, навіть гордовитою:

— Говоритимемо тут.

Усі залишилися стояти.

— Отже, Легіаре, — сказала вона спокійно, — ви застосували до мене силу. Чи значить це, що між нами тепер війна? Чи значить це, — вона обернулася до Орвіна, — чи значить це, Орвіне, що ви в цій війні стали на бік Легіара? Чи значить це, нарешті, — голос її скрижанів, — що моє бажання залишити магію та товариство магів ніким не взято до уваги?

Орвін нервувався, його бліде обличчя, вкрите нерівними червоними плямами, стало схоже на географічну карту. Я чекав у тривозі, що ж Ларт відповість на цю гнівну тираду. Але він мовчав, кусаючи губи.

На протилежному боці двору стояв, прихилившись до паркана, й дивився на нас чоловік на ймення Март.

— Кастелло, — сказав нарешті Ларт. — Я прошу пробачення за те, що зробив. Можеш ударити мене, якщо хочеш. Але зараз кожна секунда дорога, кожна секунда, що минає! Хіба ти відповіла б, якби я звернувся до тебе з проханням?

— Ні, — сказала вона без зволікання. — Мені начхати на твої страхи, Легіаре. Мені не цікаві твої справи. Я живу в іншому світі.

Орвін, який стискав дощану спинку садового ослона, подався вперед:

— Світ один, Ящірко! — сказав